Глава 16. Треба розпитати про ту сережку....

ДЕМ

Сьогодні не міг нормально зосередитись на роботі, все ще не давала спокою новина про вагітність Каті. Я розумів, що моє життя тепер зміниться, я не боявся відповідальності, чи чогось такого, але поки що не розумів, як розповісти про це Алісі. 

Друзі помітили, що зі мною щось не так, але я відмовчувався і нікому нічого не сказав.

Коли робочий день вже закінчувався, я вирішив написати Алісі і запросити її повечеряти разом. 

"Привіт, я вже майже звільнився, не хочеш разом повечеряти?" — написав я.

“Привіт, звичайно, хочу,” — відповіла Аліса.

"Ти зараз вдома? Чи ще десь? Я можу заїхати за тобою" — я усміхнувся, відправляючи це повідомлення. Все ж, Аліса підіймала мій настрій навіть просто через листування.

“Зараз вдома, але сказала батькам, що піду погуляю, ми ж вранці домовлялися, то вони мене відпускають…”

"Добре, тоді я буду за півгодини, встигнеш зібратись? Я голодний, як вовк =)"

“Так, я вже практично готова, маякнеш, коли мені виходити….” — тут же відгукнулася вона. 

Я написав їй "Ок", а потім почав збиратись.

Знов згадав про свою проблему і настрій трохи погіршився. 

Треба придумати, як розповісти їй, коли буде влучний момент… Вона має зрозуміти. Я ж не буду їй зраджувати, просто почекаю, поки дитина народиться, і все.

А потім зроблю їй пропозицію. Ні, ми не будемо одружуватись, поки вона ще студентка, але я хотів би, щоб вона побачила, що я ставлюсь до неї з усією серйозністю.

Такі думки трохи покращили мій настрій і я поїхав додому вже не такий загружений думками. 

Написав Алісі, коли вже заїжджав на паркінг, а потім припаркувався.

Вже за пару хвилин побачив її, вона підходила до моєї машини і радісно махала рукою. 

— Привіт, — сказала, сідаючи на переднє сидіння. — Мама не відпускала мене, поки я не пообіцяла бути чемною дівчинкою! 

Я подався вперед і торкнувся губами її губ, несподівано для себе майже одразу поглибив поцілунок і провів долонею по її талії, а потім все ж відірвався від неї і зазирнув в очі:

— І ти завжди-завжди будеш чемною дівчинкою?

— Тільки до того моменту, як бачу тебе, — відповіла вона, лукаво усміхнувшись. 

— Кохаю тебе, — прошепотів я. — Блін, швидше б вихідні, коли тобі не треба буде ходити додому… Ми зможемо провести більше часу разом.

 — Я сподіваюся, тобі вдасться викликати в моїх батьків таку довіру, щоб вони все ж змінили свої плани і поїхали на дачу, — сказала вона. — Хочу знову заночувати в тебе…

— Я спочатку подумав, що я щось пропустив, — засміявся я. — Але потім згадав день, точніше, ніч нашого знайомства. 

— Я хоч не хропіла? — серйозно запитала вона. 

— Ну… — я почухав носа. — Це все одно було мило. Але цього разу все буде не так…

— Значить хропіла, — вона затулила обличчя руками, — мені соромно, як тепер жити… 

Але потім я побачив, що вона регоче. 

— Я давно хотів знов прокинутись поруч з тобою, — я переплів наші пальці і зазирнув їй в очі. 

Аліса перестала сміятися і замріяно поглянула на мене:

— Я хотіла б прокидатися поруч із тобою усе своє життя…

Я сковтнув слину і знов поцілував її… 

***

— Довго ми були в машині, — лукаво усміхнувся я, коли ми вже чекали на замовлення в ресторані. 

— Час пролетів якось непомітно, — вона ледь почервоніла, відводячи погляд. 

— Мені дуже подобається бачити тебе такою, — я торкнувся долонею її руки, а потім подався вперед, до її вуха. — Знаєш, що ти зі мною робиш?

 — Що? — запитала Аліса. 

— В такі моменти я…

В цю мить мій телефон несподівано задзвонив і змусив здригнутись.

Я подивився на мобільний, який поклав на стіл екраном до низу, взяв його і подивився на імʼя того, хто дзвонив.

— Мені треба відійти, нічого? — запитав я Алісу. — Це на хвилину.

 — Так, звичайно, — кивнула вона. — Я почекаю…

Я встав з-за столу і швидко пішов до вбиральні. Одразу перенабрав Катю(?).

— Алло, дзвонила? 

— Так, я в лікарні, — сказала вона. 

— В лікарні? Чому? — схвильовано запитав я.

Серце забилось частіше. Я не очікував такої реакції від себе.

— У мене заболів живіт, викликала “швидку”, і мене поклали на збереження,  — сказала Катя. — Але з дитиною наче все гаразд. Вирішила подзвонити тобі, щоб ти не думав, що я щось приховую…

— Тобі щось треба? Може, привезти там, я не знаю, — відповів я дещо розгублено.

— Та ні, подруга мені привезла все необхідне. Та й тобі, думаю, зараз не до мене, — вона зітхнула. — Не турбуйся, все буде добре.