Глава 9.  Несподівана відвертість після декількох ковтків...

ДЕМ

Я дійсно забув про все на світі через це побачення. Навіть про те, що мав бути свідком в суді. Пощастило, що засідання не затягнулось і мене швидко відпустили, ну і що фільм мав початись так пізно, інакше довелось би переносити зустріч. 

Ми сіли в машину і продовжили розмову:

— Яку кухню ти любиш? Щось японське? Французьке? Італійське? — запитав я, коли вже виїхав на шосе.

— Не знаю, — відповіла Аліса. — Я переважно їм наші українські страви мейд ін моя мама…

— Тоді вже не "мейд ін" "зроблено в", а "мейд бай", "зроблено ким", — я усміхнувся. — Ну а так? Добре, почнемо з простішого. Риба чи мʼясо? 

— Хай буде м’ясо…

— Як ставишся до сирних страв? Фондю пробувала? — я дивився на неї краєм ока, а взагалі слідкував за дорогою. 

 — Сир люблю… Фондю не пробувала, — вона усміхнулася. — Відчуваю себе якимось динозавром…

— Тоді поїдемо у французький ресторан, знаю один дуже хороший заклад, — запропонував я і перелаштувався в інший ряд на дорозі для того, щоб повернути на наступному перехресті. — Чому динозавром? 

— Не знаю всяких модних страв, — Аліса розвела руками. — Що взяти з бідної студентки…

— Ну, ми це виправимо, я залюбки покажу тобі і інші місця, — усміхнувся я. — Мені подобається проводити час з тобою.

 — Мені теж, — вона щасливо усміхнулася. — Дуже подобається дізнаватися щось нове, а особливо, якщо це робити в компанії з тобою…

— Я переживав, що нам не буде про що говорити, — несподівано зізнався я. — Ще тоді, коли ми познайомились, думав, що скоріш за все ми не зможемо стати ближче через те, що по суті я для тебе, певно, динозавр. 

— А вийшло, що динозавр — це я, — зареготала Аліса. — Одним словом, ми парочка динозаврів, чи там мамонтів, хто тобі більше подобається з доісторичних тварюк? 

— Ну, ти не схожа на "тварюку", — я усміхався, паркуючись біля ресторану. — Але мені подобається, що ти сказала "парочка". Ну все, приїхали в перший пункт призначення, — я швидко вийшов з машини і відчинив перед Алісою дверцята. 

Вона вийшла назовні і з цікавістю озирнулася. 

— Французька кухня, добре, що я вдягнула сукню, а то зразу думала йти в джинсах! 

— Сюди можна і в джинсах, думаю, тобі б і в них було гарно, — відповів я. 

— Та ні, поряд із тобою в такому гарному костюмі я в джинсах виглядала б кумедно, — вона поправила зачіску. — Ну добре, якщо я щось буду робити не так, то ти кажи одразу, щоб я тебе не осоромила! 

— Не видумуй, з фондю все просто, ось побачиш…

***

—...Загалом, береш цю довгу виделочку, — я взяв до рук виделочку з двома маленькими гострими кінцями. — Наколюєш на неї хліб з тарілки, — я зробив те, що сказав. — А потім вмакуєш хліб в сир у фондюшниці, — я вмокнув виделочку з хлібом у сир. — Якщо трохи поводиш по сиру, то можеш натрапити і на мʼясо, і витягнути його прямо на хлібі, або потім наколоти окремо виделочкою, — я витягнув шматочок хліба, на ньому був маленький шматочок качки і багато-багато сиру. 

— О, це прямо пошук скарбів, мені таке подобається, — сказала Аліса, теж наколовши хліб на виделку і вмочивши його в сир. 

— У Франції раніше фондю вважалося дешевою стравою пастухів, — розповів я. — Але за кордоном страва стала мало не візитівкою Франції. Бо ж жабʼячі лапки не кожен ризикне спробувати, а сир, мʼясо та хліб їдять практично всі. 

— А що, ти пробував жаб’ячі лапки? — з цікавістю запитала Аліса. 

— Пробував, — кивнув я. — Було цікаво, які вони, тому спробував ще до того, як побував у Франції, до речі, я спробував їх вперше саме в цьому ресторані. 

— Ну і які вони на смак? 

— Щось типу курки, замаринованої в рибі, або навпаки, типу риби, замаринованої в курці, — я усміхнувся. — Трохи дивний смак, але цікавий.

— А ми колись на риболовлі їли в’юнів, — сказала Аліса. — Вони на вигляд як змії. 

— А на смак? — зацікавлено запитав я. — Я ніколи не їв вʼюнів.

— На смак як звичайна риба, досить смачні. Може, ти просто їх їв під якоюсь більш культурною назвою?  Вугрі, наче, вони звуться..

— Без поняття, — я знизав плечима. — Якийсь час я багато ходив ресторанами… Але останнім часом пішов з головою в роботу. Хоча, вугрі ніби є в суші. То, певно, їв.

— От бачиш, все нове це добре забуте старе, — усміхнулася Аліса. —  Тепер зі мною мусиш знову вибиратися із домашнього затишку та робочих буднів… 

ДЕМ

— Ну, затишку особливого вдома я зараз не відчуваю, навпаки, відчуваю себе там чужим, — зізнався я. — Щодо буднів… То і слава богу, що вириваюсь, робота мені хоч і подобається, але все ж з тобою проводити час набагато приємніше. 

 — Розкажи мені більше про свою роботу, — сказала вона, відправляючи до рота черговий шматочок хліба з сиром. — Мені дуже цікаво, чим ви зараз займаєтесь, над якими проектами працюєте…

 — Ну, ти ж бачила деякі проекти, але то маленькі, і тільки частина, — відповів я. — Взагалі в основному ми будуємо з нуля дизайнерські приміщення "під ключ", робимо в них ремонт і віддаємо клієнту абсолютно готовий будинок.