Глава 7. Запрошення (не) на побачення

Коли ми вже сиділи за столом,  я раптом згадала, що забула йому дещо сказати. 

— Знаєш, Деме, — відчула, що щоки заливаються рум’янцем, — я хочу тобі подякувати, що так вчасно приїхав… Я навіть не знаю, що робила б, якби не ти…

— Дзвони мені в будь-який час, Алісо, я завжди приїду. Мені важливо, щоб з тобою було все в порядку, — він зазирнув мені в очі. 

— Мені пощастило з тобою… — я опустила очі. — З тим, що я зустріла тебе… — почала пояснювати, з кожним словом ще більше знічуючись. 

— Скоріше, пощастило мені. Бо ти потрапила саме до моєї квартири, — він усміхнувся. 

 — О, ось і Тимофій, — я вказала пальцем на кота, який поважно увійшов у двері, певно, до цього він спав десь в кімнатах, а це почув голоси і “підтягнувся” до нас, сподіваючись, що його пригостять смачненьким. 

— А я навіть гостинець не приніс, — Дем усміхнувся. — Не підготувався як слід.

— Тут у шафі цілий склад гостинців, — я відкрила шухлядку і дістала котячий корм. — Хочеш його погодувати, щоб він з тобою подружився? 

— Хочу, — він кивнув і взяв з моїх рук баночку з кормом, швидко відкрив її, а потім встав з-за столу і підійшов до миски Тимофія. — Кс-кс-кс… — він присів перед мискою навпочіпки і виклав в неї корм. 

Кіт якусь мить стояв на місці, недовірливо дивлячись на гостя, але голод переміг. Він поважно,  високо підіймаючи лапи, продефілював у бік миски, потім спинився, ще раз обдивився Дем’яна з ніг до голови, і, нарешті, почав їсти. 

— О, він тебе признав за свого! — вигукнула я.  — Від чужих він їжу категорично відмовляється брати…

— Прекрасно, — відповів Дем. — Значить, перший етап знайомства з родиною я пройшов! 

 — Хочеш ще з батьками познайомитися? — усміхнулась я.

— Ну, певно, такі знайомства більше для хлопців, а не для друзів! — засміявся він. 

— Я не збираюся заводити хлопців, — несподівано для себе самої сказала я, дивлячись йому в очі. 

— Чому? — він теж не відводив погляду від мене. 

— Не відчуваю в цьому потреби… Це ж треба звітувати про кожен свій крок, а ще хлопець може ревнувати, вимагати, щоб я робила те, що він забажає…. Мабуть, я ще не готова до якихось стосунків. Може десь до твого віку доживу і вже тоді…

— Щось ти описуєш хлопців прямо як ніби це якісь дівчата, — він несподівано трохи замислився. — Точно, твій опис нагадує мені поведінку колишньої дружини. 

— Вона ревнувала тебе? — мені стало цікаво, бо я знала, що в нього була дружина, але не знала багато подробиць їхнього життя. — І ви тому розлучилися? 

— Весь час, — він кивнув. — Але розлучились ми не через це.

— Ой, здається, ти мені вже казав, а я забула… Через зраду? 

— Так, — він відпив чаю. — Ну, в будь-якому разі, я радий, що принаймні дізнався про те, що вона зраджувала. 

— Та так, добре, що ти дізнався зараз, коли ще молодий і можеш почати все спочатку, — замислено кивнула я. — А то, якби ви, наприклад, вже мали б дітей, то могли б не наважитися розійтись…

— Я б не жив з нею навіть якби в нас були діти. Розділив би опіку, але точно б не жив, — відповів Демʼян. — Лягати в ліжко з нею після того не зміг би. Я й дивитись на неї не міг.

 — Коли мій хлопець почав зустрічатися з моєю подругою, я теж дуже переживала, — сказала я. — Він нічого мені не пояснив, просто перестав дзвонити і писати… А потім дивлюся — на дискотеку прийшов із нею. І мене найбільше зачепило те, що він навіть не поговорив зі мною, просто “відморозився” та й усе….

— Але він принаймні не крутив з вами обома одночасно, — зітхнув Дем. — Хоча так, мав би певно щось сказати. Як і моя колишня. Розійшлись би спокійно, якби вона просто сказала, що більше не кохає мене.

— Мабуть, їй так було зручно, — сказала я. — Ти забезпечував якісь життєві блага, а той другий чоловік — відчуття екстриму чи романтики, чого там їй могло бракувати…

— Він теж небідний, загалом, вона могла просто зійтись з ним і не морочити мені голову. Більш за все мене злило саме це, а не те, що вони обидва мене зрадили. 

— Часом люди бояться йти на відверті розмови про щось неприємне. Вони, як страуси, ховають голови в пісок, і думають, що їх ніхто не бачить…

— В будь-якому разі, зараз я навіть радий, що все так, як є, — замислено сказав Демʼян. 

— Я теж помічаю, що все, навіть те, що на перший погляд, здається поганим і неприємним, з часом обертається на краще, — відповіла я. — Головне, пережити той складний період, а далі навіть можна знайти переваги у тому, що сталося саме так…

ДЕМ

— Коли ти прокинулась в моєму ліжку, то що відчула спершу? — я зазирнув їй в очі. 

Не знав, чому вирішив підняти це питання. Я казав собі, що не буду зближуватись з Алісою, але кожен день порушував дане собі слово. Мене надто сильно тягнуло до неї, і більше було неможливо зовсім ігнорувати цей потяг.

— Я подумала, що на мені лежить якась подушка, — сказала вона і засміялась. — А то була твоя рука, і потім я страшно перелякалася. Подумала, що це якийсь грабіжник!