Глава 4. А раптом твій кіт вирішить, що я поганий?

Аліса

Так ми й приготували вечерю — я казала Дему, що мені потрібно, а він знаходив і подавав. Колись давно, як я ще була малою, то ми так готували разом із мамою. 

Незабаром все було готове, я дістала з духовки рум’яну запіканку і поставила на підставку прямо в керамічній  формі. 

— Ми будемо її різати і класти на тарілки, бо як почати діставати повністю, то може розламатися, — пояснила я. 

— Добре, — він кивнув. — Виглядає смачно. Не думав, що можна приготувати щось таке з того, що в мене було.

 — Чекай, ти ще не спробував, — я знизала плечима, — тобі може ще й не сподобатися…

Але Дем’ян з’їв той шматок, який я йому поклала на тарілку, з апетитом, а потім ще узяв добавку. 

 — Тебе на роботі привітали? — з цікавістю запитала я. 

— На роботі знають, що в мене зараз ненайкращий період, — він знизав плечима. — Я попросив секретарку, щоб ніхто мене не вітав. Ну, двоє придурків все одно пропонували піти "тусити". 

— А ти не пішов? — я кивнула. — В мене теж такі періоди трапляються. Хочеться забитися кудись у нірку, і щоб ніхто мене не чіпав…

— Як не дивно, мені дуже комфортно прямо зараз, — він зазирнув мені в очі. — Хоча вчора я думав, що це буде жахливий день. 

— Я дуже рада, що змогла трохи підняти тобі настрій, — усміхнулася я. — Якщо ще колись буде сумно — то завжди до твоїх послуг. Можу ще щось приготувати…

— Скільки тобі років, Алісо? — несподівано запитав він.

— Дев’ятнадцять, — відповіла я.

— Маленька, — Демʼян усміхнувся. 

— Ну, я зате розумна, — сказала я вдаючи що трохи ображена. — Хіба ні? 

— Розумна, — погодився він. — Не ображайся, я це не в поганому сенсі. Добре, що ти вчора заснула.

— А якби не заснула? — я зазирнула йому в очі. — То що? 

— Могла б жалкувати, — він не відводив погляду від моїх очей. 

— Ну, я тобі довіряю, — сказала я трохи подумавши. — Тому в будь-якому разі не жалкуватиму ні про що…

— Хочу свічки, — Дем знов здивував мене. 

А погляд так само не відводив…

— У мене вдома десь були, принести? 

— Ні, — сказав він несподівано. — Не хочу, щоб ти йшла. Власне, можна сказати, це моє бажання. Не йди… Хоча, певно, не вийде? Твої батьки повернуться…

— Ой, то такі гостинні господарі, що раніше півночі гостей не відпустять, будуть пісні співати, потім ще “на коня” пити… 

— Тоді добудеш зі мною до кінця мого дня народження? — запитав він.

— Звісно, — усміхнулася я. — Але це дуже скромне бажання, задумай щось більш важливе!

— Дай подумати, — він дійсно зробив вигляд, що серйозно замислився. — Може, давай якось на днях подивимось кіношку у мене. Мені тут нудно самому. 

— Та без проблем! — сказала я.  — Покличеш, як надумаєш. 

— Можна зробити це хоч завтра, — запропонував Демʼян. — Якщо мої співробітники завтра все ж не затягнуть мене до якогось закладу…

 — Я можу завтра, — кивнула я. 

— Прекрасно, — він підняв келих. — Хочу подякувати тобі, Алісо. Це був хороший вечір, і взагалі, мені сподобався мій день народження, хоч я думав, що все буде навпаки, і я буду чекати його якнайшвидшого завершення.

 — Що ж, якщо мені вдалося трохи розвеселити тебе, то я дуже рада, — я поглянула на годинник. — Тоді завтра продовжимо? Бо зараз, певно, мої батьки вже збираються додому, і у них можуть виникнути питання стосовно того, де я так пізно пропадаю…

— Ти як та попелюшка, — він усміхнувся і чокнувся келихом об мій келих. — Давай випʼємо і йди. 

— Ага, треба встигнути до півночі, бо карета перетвориться в гарбуз, тобто мої батьки перетворяться на сімейних деспотів, а я цього не хочу, —  я відпила ковток вина. — Бо мені ще за вчорашнє влетить, що не ночувала вдома…

— Може, вони прийдуть пʼяні і веселі, — відмахнувся Демʼян. 

— Сподіваюся на те, — я встала з-за столу. — Що ж, дякую за гостинність, форму я завтра заберу, ти ще зможеш поснідати цією запіканкою, її можна прямо у формі розігріти в духовці чи мікрохвильовці…

— Добре, — він теж встав. — Проведу тебе до дверей.

Ми підійшли до дверей і саме цієї миті в них подзвонили. Я аж підскочила на місці, бо чомусь подумала, що це мої батьки вичислили, куди я пішла, і заявилися сваритись. 

— Що це, — насупився Дем і одразу ж смикнув двері на себе. 

Цієї миті я побачила дуже стильно одягнену дівчину “інстаграмної” зовнішності, яка, як ні в чому не бувало, зробила крок всередину квартири, повністю ігноруючи мою присутність і дивлячись лише на Дема.

— Ну привіт, імениннику…

ДЕМ

Я стояв і тупо вирячався на дівчину, не розуміючи, хто вона і що тут забула…

Дівчина ж тим часом подалась до мене і одразу ж обійняла за плечі.