Глава 2. Я Маю право не святкувати, якщо не хочу

Дем

Я швидко вдягнув один зі своїх костюмів, які дбайливо прасувала моя покоївка. Без неї я б точно не впорався з побутом. Вона приходила раз на тиждень і приводила в порядок і квартиру, і одяг. Зручно, і дружина не потрібна.

Згадавши про дружину, я насупився. Я якраз був у процесі розлучення… Ну як у процесі, моя "дружина" не давала мені згоду і тепер ми мали вирішувати це питання через суд, що дуже вимотувало і затягувалось.

Пішов на кухню, заварив каву, і саме коли поставив все на стіл, почув, що подзвонили в двері. 

— Заходь, — гукнув я з кухні.

Я почув, як двері відчинилися і легкі кроки наблизились до кухні. Потім Аліса зазирнула досередини. 

— Я вже, — сказала вона. — Довелося правда витримати навалу батьків…

— О, відчуваю, це було епічно, — усміхнувся я. — І що ти їм сказала? Що помилилась квартирою?

— Ні, сказала, що в подружки заночувала, — вона знизала плечима. — Класика жанру…

— Зрозуміло, — я махнув рукою. — Ну нормально. А взагалі, ти вже не маленька, щоб вони ото контролювали, де ти спиш. Не давай їм зайвої влади.

— Я в них єдина дитина, ще й пізня, — вона усміхнулася. — Мабуть, через те, вони досі вважають мене маленькою дівчинкою і намагаються контролювати у всьому…

— Мені подібне незнайоме, — я знизав плечима. — Ну хоча, в такому підході певно є і свої плюси. 

— Тобі мабуть більше пощастило з батьками? — поцікавилась Аліса. 

— У мене їх просто нема, ну але це не проблема. Я їх і не знав, тож не парюсь через це, — пояснив я. 

— Вибач, я не знала, — вона аж ніби засмутилась.  — Мабуть, не треба було питати про батьків…

— Сказав же, я не парюсь, реально, не переживай, — я підсунув до неї каву. — Давай пий і поїдемо, мені теж треба б зʼявитись в офісі, хоч в мене і день народження і то моя фірма, але все ж... 

— Так, я швиденько, — вона відпила ковток і озирнулася навколо. — В тебе затишно, і кава смачна… А твоя дружина не розізлиться, що ти мене підвозиш? 

— З чого ти взяла, що вона в мене є? — я усміхнувся. 

— А в тебе на пальці от білий слід, — показала вона на мій безіменний палець. — Схоже, що від обручки…

— Я розлучений, — я зітхнув. — Обручка була, тепер нема.

Насправді, я був все ще в процесі розлучення, але то вже деталі, в які вдаватись не хотілося. 

— А, ну тоді я спокійна, — вона усміхнулася. — Ну, в тому плані, що ти не матимеш неприємностей через моє вторгнення…

— Якщо озирнешся по сторонах, то легко побачиш, що це чисто холостяцька квартира, — я озирнувся навколо. — У мене навіть продуктів нема. Рідко їм вдома, готувати лінь. 

— Тоді ти досить охайний холостяк, — сказала вона, допиваючи каву.  — Скрізь порядок, і немає якогось брудного посуду чи розкиданих речей…

— То прибиральниця, приходить по пʼятницях, миє все, а ще одяг готує. Якби знав, що можна завести таку жінку, то певно і не одружувався б. Це і дешевше, і зручніше, — я усміхнувся.

— Але, мабуть, іноді хочеться й просто поговорити з кимось, чи разом кудись сходити… — вона замислилася. — Чи для чоловіків це несуттєво? 

— Ну, колись у мене був той період "сходити, поговорити, будувати плани", — я знизав плечима. — Закінчився, коли побачив дружину з коханцем на своєму ліжку.

— Сумно…  — вона подивилася мені в очі. — Я теж колись зустрічалася з хлопцем, а він пішов до іншої. Розумію, як це неприємно, особливо гордість страждає…

— Ну, в мене гордість не страждала. Навпаки, мені захотілось нарешті жити для себе, а не для когось. Радіти кожній миті і не думати про майбутнє, бути трохи егоїстом і задовільняти саме свої потреби, щось таке, — пояснив я. — До речі, я думав, що ти — мій подарунок. На день народження.

— Справді? — вона закліпала очима. — То, виходить, я не виправдала твоїх сподівань, тільки клопоту завдала…

— Та нормально, — я знов махнув рукою. — От поговорив з тобою, стало якось легше навіть. А то з пацанами про таке не поговориш, тим паче вони завжди казали мені, що вона мене обманює, а я не вірив.

— Все, що робиться, на краще, — впевнено сказала Аліса. — Я вже не раз у цьому переконувалася…

АЛІСА

Я поглянула на годинник і перелякано сплеснула руками:

— Здається, ми запізнюємося!

— Ну, я вже готовий, то можемо виходити, — відповів Демʼян. — Машина на паркінгу внизу, не запізнимось, не бійся. 

— Це добре, — я усміхнулася. — Бо той викладач такий підступний! Якщо студент має багато пропусків, то змусить десять разів перескладати екзамен…

— А ти типу зразкова студентка? — він лукаво поглянув на мене, встаючи зі стільця і прибираючи чашки до раковини. 

— Та не дуже, — я вдала, що засоромилась. — Просто, якщо мені подобається предмет і викладач, то я з задоволенням все вчу, а якщо не подобається… Не можу зубрити, мені шкода часу.