Ч.1. Акт 13. Відкритість Єству

Марія Стефанишин-Пайпер відкрила очі. Вона лежала на дивані у вітальні: саме тут вона вирішила в черговий раз спробувати поринути в симулятивну реальність за посередництва кіберімпланта, і їй це, нарешті, вдалося. Події закарбувалися в пам’яті набагато гірше, ніж зазвичай при користуванні аугментацією для занурення у віртуал, але, при цьому, набагато краще, аніж свідомі сни. Це було дечим середнім між ними, і з такими спогадами можна було вже продуктивно працювати.

Узявши до рук щоденник, жінка занотувала основні моменти, сконцентрувавши деталізацію описів не лише на подіях та оточуючому середовищі, але й на власних відчуттях – усвідомлення себе уві сні, усвідомлення себе в симуляції, а також не змозі з неї вийти.

– Ну як цього разу? – почувся голос Артема з-поза дверей, що йшли на кухню.

Так, тепер вони жили разом. Півтора тижні тому, тікаючи від агентів фсб, вони, врешті, добралися до конспіративної квартири, яка виявилася частиною будинку, розділеною на чотири частини. Цей чотириквартирний будинок мав стати для Марії та Артема домівкою на найближче невизначене майбутнє, адже їхня діяльність була викрита, а продовження функціонування Лабораторії на Замковій наражало на небезпеку не тільки учасників експерименту, але й, що важливіше, самі результати досліджень.

Не отримавши відповіді, Артем увійшов до вітальні, та, побачивши, як його коханка щось швидко власноруч записує до щоденника, усміхнувся. Це могло означати лише одне: усе вдалося. Ну, або «майже все».

Потрапивши декаду тому сюди, агент і його підопічна продовжили експерименти зі встановлення контакту зі світом, який цікавив українців. Кожноденні тренування, вивчення симуляцій та можливостей кіберімпланта в умовах неізольованого зовнішнього середовища, а також формування нових нейронних зв’язків для взаємодії з ним вимагали часу, і Гайді-Марія впоралася навіть швидше, аніж від неї цього очікували. Але не подумайте, що їхнє життя складалося лише з робочих моментів, бо це було далеко не так.

Марія Стефанишин добре пам’ятала ту ніч, коли вони нарешті опинилися тут, у хатині попід лісом, яких тут було не один десяток. Відчинивши двері, вони опинилися на сируватій веранді, що пахла пліснявою та вологою. В самому будинку було не набагато краще, навіть після запуску системи опалення.

– Лишайся зі мною. Тут самотньо, затхло й морозно. Хоча би на сьогоднішню ніч. – промовила тоді пані Марія у відповідь на дії Артема, який збирався було піти, лишивши її насамоті. Аугментації добре розширювали спектр сприйняття реальності: агент знав, чого жадає Марія. Але й Пайпер знала, що Артем знав. Вона усвідомлювала свої бажання, але не зупиняла себе.

Вона сказала собі «досить». Досить казати «стоп», коли бажаєш більшого. Досить думати про чоловіка, якого вже не бачила кілька років, і якого, хоч і поважала, по-справжньому не любила ніколи. Вона жадала поринути з головою в тепло й запахи того чоловіка, що був із нею поряд зараз. Того, хто, здавалось, незримо був із нею завжди. Того, хто так і не воз’єднався із нею тоді, у Львові, зупинившись на рівні самозадоволення.

– Добре, - мовив він. – Лише на одну ніч.

Але обоє знали, що цього не буде. Одна ніч обернеться на тиждень, тиждень міг обернутися на місяць, а далі що буде могла знати лише сама Доля.  Як ви вже, мабуть, зрозуміли, Артем лишився жити із пані Хайді. Вони кохалися чи не кожного дня, не тільки не забуваючи про дослідження нових можливостей кіберпристрою, що був уживлений в організм жінки й з кожним днем обростав усе більшою кількістю нервових закінчень, але й форсуючи його. Феєричні закінчення стали більш глибокими та усвідомленими саме за рахунок аугментації. Розуміння свого тіла та своєї суті – теж.

Можливо, саме це й дозволило пані Гайді опанувати усвідомлення себе ув іншій реальності так швидко. Знадвору могли кричати півні та їздити машини, Артем міг брякати кухонним приладдям у сусідній кімнаті чи дивитися кіно. І, не зважаючи на це, вона вже могла повністю контролювати своє нове тіло. Молоде тіло. Вивчати нову реальність, події якої не міг передбачити ніхто.

Більш того – не тільки передбачити, але й зафіксувати умовно сучасні події в цій віртуальній реальності вчені могли не завжди. Вони визначили алгоритм, за допомогою якого могли розрахувати так звані моменти контакту. Алгоритм цей був прив’язаний до місця знаходження небесних тіл у Сонячній Системі, і дозволяв подивитися на цей так званий «віртуал» протягом лишень декількох годин поспіль, раз на тиждень. Дивно, чи не так?

Звісно, що дивно. Здавалося б: як так вийшло, що доступ до штучна віртуальна реальності, виникнення якої ініціювали самі люди, обмежувався законами цієї ж самої реальності, прив’язаних до реальних фізичних законів матеріального світу? Це було малоймовірним для симуляції. А от для реального й так званого «паралельного» світу – цілком таки можливим. Хоча пані Пайпер ще не підозрювала про справжню сутність того, з чим вона має справу, зовсім скоро вона мала дізнатись про все.

– Я так розумію, все вийшло? – знову мовив агент, дочекавшись, доки його кохана завершить заповнення щоденника – його власну рекомендацію – й розпочне процес дистанційної передачі даних з кіберімпланту на жорсткий диск.

– Так, вийшло. – відповіла вона. – Але не обійшлось без негараздів.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що ця симуляція, до внутрішніх законів і механізмів ми намагаємося докопатися, не схожа на штучний світ. Так, я знаю, що ваш Інститут вважає її проявом свідомості, яка виникла в штучного інтелекту, і яку я, навіть, могла б назвати божественною, але… Із цим світом щось не так. Вхід у реальність схожий на сон. Вихід стандартними способами й методами неможливий, а все довкола набагато реалістичніше не тільки за будь-яку іншу віртуальну будову, в якій я була, але й за наш, реальний світ!..