Ч.1. Акт 10. Віртуалізація по-Пластунськи

Оголене тіло Гайдемарі зависло в рідкому середовищі операторської, не підіймаючись і не тонучи водночас. Жінка, як і завжди, дихала через трубку маски доповненої реальності, повітря в якій також регулювалося симулятором. Умовно водне середовище наповнювалося звуками й вібраціями, а на внутрішній поверхні маски відображалися картини амазонських джунглів, та увесь цей комплекс лише допомагав симуляції посісти належне місце в свідомості жінки. Основну ж роботу виконували аугментації.

Встановлені в тіло жінки імпланти прижилися доволі швидко, і вже через тиждень після Ініціації вона змогла продовжити свою роботу в лабораторії. Увесь цей час Артем не відходив від неї, доглядаючи та піклуючись за станом здоров’я пані Марії. Сьогодні ж відбулося перше її занурення у віртуальну реальність вже з залученням кібернетичних доповнень.

Це не йшло ні в яке порівняння з тим досвідом віртуальної чи доповненої реальності, який дівчина мала донедавна. Мікрочіпи працювали справно, доповнюючи безпосередньо відповідні мозкові зони сигналами, які могли або забивати, або доповнювати сигнали біологічних рецепторів. Сьогодні реалізовувався перший варіант, але, для гармонійної інтеграції аугментацій у нервову систему жінки, зовнішні подразники все ще були необхідними.

Перед очима Хайді простягався великий тропічний ліс, насичений такими спектрами зеленого, які були доступні її сприйняттю хіба що в період дитинства, коли її біологічний організм іще не був надто вибагливим що до питання розмаїття кольорів. Ультрамаринове небо над головою та лазурова річкова вода безпосередньо перед дівчиною гармонійно поєднувалися з тими спектрами зеленого, які майоріли обабіч, на периферії зору дівчини.

Гайді ступила крок, іще один. І ще. Поглянула на своє віддзеркалення у воді. Симуляція вибудувала їй молоде й здорове тіло – саме таке, яким воно було зафіксоване її власною свідомістю під час подорожей у так звану саморегульовану віртуальну реальність. Вона ще не знала, що то ніякий не віртуал, а цілком реальний, паралельний, світ, зі своїми законами, історією, та реальними життями, але вже здогадувалася про більшу незвичність його природи, аніж ту, про яку їй розповідали працівники Лабораторії.

Кроки жінки поступово перетворювалися на біг – спочатку підтюпцем, потім – все швидше й швидше. Вона бігла вперед, тримаючись стежиною, що її в реальному світі проклали би звірі, а тут, у симуляції, створив штучний інтелект на підставі аналогів, наданих йому для навчання. Програма не мала самоусвідомлення, й не розуміла природи цих стежок. Вона лише копіювала те, що спостерігала. Але їхню природу розуміла пані Пайпер. Більш того: вона була оператором, а, одже, якщо бажала керувати тілом у стімпанковому світі, мала навчитися деформувати цей.

Жінка все бігла вперед, спритно оминаючи гілки дерев та перестрибуючи коріння й невеличкі чагарники, що подекуди траплялися на її шляху. Вона згадувала своє дитинство в своїй бутності пластункою, ще там, у Міннесоті. Згадувала свої дитячі вишколи, де старші пластуни-вихівники навчали любові до матері-України, вчили народних космогонічних українських пісень та християнському традиційному світогляду. Згадувала скаутські вишколи, де вони могли, бувало, отаборитися серед лісу, й прожити на природі два-три тижні, самостійно організовуючи забезпечення своїх побутових потреб. Згадувала товаришок з Пласту, кожна з яких мала те чи інше українське коріння, що їх і об’єднувало.

Пласт був корисною та, навіть, конче необхідною організацією для кожного українця – принаймні, Марія так вважала. І, звісно ж, що вона подумувала віддати туди й свою доньку найближчим часом. Вона намагалася виховувати її в пластових традиціях удома самостійно і, якби не робота в Україні, передала б її на піклування туди. От тільки формат дистанційного зв’язку матері та доньки за посередництвом військових та дипломатичних каналів не передбачав посвяту інших пластунів у міждержавницькі процеси та справи, тож із націоналістичним вихованням доводилося ще трохи почекати.

Марія поступово сповільнила свій біг. Не тому, що втомилась, ні: сил у неї було ще більш, ніж достатньо, й це стосувалося не лише симульованого середовища, але й реального життя. Ні: вона зупинилася від усвідомлення того, що їй все вдалося. Їй вдалося підкорити техніку. Ошукати так званий штучний інтелект. Вплинути на симуляцію.

Звіряча стежка закінчувалася відкритим простором. Великою галявину, де розташувався табір. Виглядав він точно так само, як і в її дитинстві: намети, зонування, розмір – усе було як треба. Навіть дрібнички, які вона пам’ятала гарно, тут були, починаючи від плями на наметі Сари, Марійчиної подружки дитинства, й закінчуючи закинутою сокирою, яку Віктор – ще один її тогочасний товариш і, може, навіть, і перше, дитяче, кохання, ніколи не повертав на місце.

Жінка зупинилася. Віддихалася. Закарбувала в пам’яті всі деталі довкола. Деякі мали місце бути в реальному житті, а деякі, як, наприклад, рожевий поні, який довгий час був улюбленою іграшкою доньки, та яких, за часів молодості Хайді-Марії, іще не випускали, був явно зайвим.

Трохи перепочивши в таборі, пані Пайпер пробігла ще декілька кіл довкола нього, насолодившись свіжістю амазонських лісів за відсутності при цьому москітів у них, після чого ще раз оглянула тутешню місцину. Рожевий поні вже кудись зник: замість нього на тому ж місці лежав сіро-синій лефант. Теж не те, що треба.

Повторно зафіксувавши інші зміни, які відбулися з табором, жінка зрозуміла, що їй час вертатися. В реальності на неї чекав перегляд її ж дитячих фотографій та пошук розбіжностей між тим, що вона бачила тут, і тим, що було насправді. Видихнувши, Марія двічі клацнула великим та вказівним пальцями.