Ч.1. Акт 8. Молода Богиня

Не зважаючи на типово українське ім’я, Орест виявився зрадником. Цей мудила працював на росію, жадаючи викрасти як мінімум технологію, а, як максимум – і Марію. Бо ж, якщо вона була корисною Україні – мала б бути корисною і їм.

Їхня спецоперація провалилася, але слід було очікувати повторних посягань на інформаційну та фізичну безпеку учасників експерименту. Тому було розроблено план, за яким Хайді мала за документами повернутися в Штати. Залученість посольств і дипломантів з обох сторін було призупинено задля попередження подальших інформаційних витоків. Віднині усі процеси брали на себе працівники Лабораторії та співробітники відокремлених підрозділів Мінкульту та Служби Безпеки, які й виступали гарантами убезпечення всіх даних.

– Ось твої нові документи. – промовив Артем, протягуючи Марії український паспорт, з якого на неї дивилася молода вона ж. У графі «громадянство» було вказано «Україна», а в графах «Ім’я» та «Прізвище» – Марта Дейнека. – Це убезпечить нас від небезпеки ворожих спецслужб, не тільки російських. Хоч це й не на довго, ми виграємо трохи часу.

– Дякую. – відповіла вона, допитливо дивлячись у відповідь на Артема. На жінку були одягнуті кібернетичні окуляри, з якими вона вже повністю освоїлась, тож зчитування зовнішніх біологічних характеристик стало її шостим органом чуття. – А що буде з моєю справжньою особистістю?

– Наша агентка, що схожа візуально на тебе, повернеться з ними в Америку. – відповів він. – Це має ненадовго заплутати ворожі структури.

– А як що до себе? Ти ж обіцяв розповісти про імпульси, що я бачила тоді, під час бою.

– О, так. – Артем усміхнувся. – Тепер, коли ти освоїлася з гаджетом у вигляді окулярів, а наші колеги з посольств сидять у себе в кабінетах, я можу тобі розповісти. Та ця інформація, вона не для уряду Сполучених Штатів. Вона для тебе особисто, тож прошу зберегти її в таємниці. Добре?

Жінка погодилася. Він бачив, що вона щира з ним, так само, як і до цього, тож почав розповідати.

Артем розповів жінці про своє життя агента, до якого долучився ще у двадцятирічному віці. Він мав гарні результати з природничих наук, гострий розум, високі бали й оцінки в школі та університеті. Технічний склад розуму узгоджувався з доволі емпатичним характером, тож іще в університеті його взяли на практику в фізичну лабораторію, яка займалася квантовими дослідженнями.

– Лабораторія займалася розробкою нових кібернетичних технологій, – продовжував він. – Не для загалу, звісно ж. Ніхто, навіть владні структури вищого рівня, не знали про наші дослідження, адже на це були свої причини. Факт у тому, що в шостому році мені інтегрували принципово нову розробку. Кіберімплант, який дозволяв робити все те, що наразі роблять твої окуляри. Він дозволяв взаємодіяти з віртуальними реальностями: штучний інтелект іще тоді не використовувався для цього, адже був у стадії свого зародження, тож я взаємодіяв зі створеними ігровими дизайнерами програмами. Ті навички, які я отримував у віртуальних світах, я міг реалізовувати й у реальному житті.

– То, значить, ті імпульси, що я бачила під час твого бою – це і є фізичним відображенням цього процесу? Передача від імпланту напрацьованих у віртуалі навичок?

– Саме так, – відповів Артем. – Зараз таких аугментацій в мене три, адже прогрес не стояв на місці. Другий, набагато менший за перший, був імплантований після деяких відкриттів, які наші вчені зробили в Криму. Третій – після початку використання в нашій роботі штучного інтелекту і створених ним світів, і він іще менший.

– Ти казав, що перший кіберімплант був підживлений тобі в дві тисячі шостому. Це означає, що коли я відвідувала Україну рік потому, вони вже були влаштовані в твій організм?

– Саме так, – Артем трохи знітився, але продовжив: – Тоді вже ми почали експериментувати зі штучним інтелектом, і, хоча це й не стало тоді ще нашим основним пріоритетом, наші прогнозисти й статисти визначили, що в подальшому нам може знадобитися саме ти в якості оператора. Моєю задачею було отримання даних про діяльність твого організму в різних умовах, про його реакції. А також отримання достатньої кількості генетичного матеріалу.

Хайді відвернулася від Артема. Невже та уся романтика, що була між ними дюжину років тому, була брехнею? Невже це було лише завданням, з яким агент впорався на «відмінно»?

– То ти до мене нічого не відчуваєш? – розпачливо запитала вона. У відповідь Артем посміхнувся. Не такої реакції вона від нього очікувала, ой не такої.

– Ти ж знаєш, що це не так. Не можеш не знати. Особливо зараз, коли маєш доступ до можливостей, які надають тобі окуляри. Так, я діяв за вказівкою свого керівництва, і – так, познайомилися ми з тобою невипадково. Але це не відміняє того кохання, яке я відчуваю до тебе протягом усього часу, що минув з моменту нашого з тобою знайомства.

Кохання? Що? Вона говорила про що завгодно, але не про Кохання. Пристрасть, можливо – симпатія. Чи, може, якісь романтичні почуття прихильності, коли людина просто подобалася. Але – кохання? Для пані Стефанишин це було не просто звичайне слово. Це було дещо більше.

Вона глянула на Артема. Довкола нього вирували жмути електромагнітних полів, які транслювалися на внутрішню поверхню скла чудо-окулярів і аналізувалися системою. Жінка навчилася їх трактувати навіть без допомоги штучного інтелекту, адже це було частиною експериментальної програми з розвитку кібернетичних технологій в Україні, тож могла зробити висновок не відштовхуючись від цифр та інших показників, пропонованих окулярами. Артем дійсно її кохав по-справжньому: щиро, віддано й по-справжньому беззаперечно. Вона обійняла чоловіка.