Ч.1. Акт 7. Шлях Випробувань

Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер напівлежала в операторському кріслі. Її руки та ноги час від часу посмикувалися, а зіниці за закритими повіками виписували кренделів. Найактивніші віртуальні ігри, пов’язані з викидом адреналіну – це були гонки та бойовики, але ні ті, ні інші, не стимулювали гормональну систему жінки в тій мірі, у якій це мало б відбуватись. А для задач, виконання яких поставили собі за мету українські вчені, це було вкрай необхідним.

За два тижні життя в Житомирській Лабораторії пані Пайпер повністю навчилася оперувати пристроєм у форматі віртуальної реальності. Штучний інтелект підсовував її свідомості як автоматично згенеровані світи, так і такі, над якими встигли попрацювати ігрові дизайнери. Вона могла оперувати своїм тілом, не обмежуючи його фізичними законами матеріальності, до яких звикла в реальному житті, а враховувати закони віртуального простору, які могли бути відмінні від реальності. Вона могла витримувати навантаження на нервову систему декілька годин, а це вже було досягненням. Вона могла вирішувати різноманітні задачі, створені як розробниками-людьми, так і штучним інтелектом, альтернативними способами, базуючись на особистісному досвіді.

За усім цим спостерігали. Як мінімум Артем, Орест і Стівен, але, як виявилося пізніше, не тільки вони. І мова йде не про інших працівників Квантової Лабораторії, задіяних у дослідженнях, ні. Мова йде про ворожих агентів та шпигунів, які жадали викрасти дослідження та технології, аби використати їх в кращому випадку – для власної користі та збагачення, в гіршому ж – не на користь Україні.

Так, тиждень тому Артемові прийшов звіт про підозрілу активність закордонних спецслужб у Житомирі – місті, в якому, здавалося б, не було нічого особливого, окрім експериментів Лабораторії. З тих пір агент «дев’ятсот тридцять п’ять ЄЦ» часто прогулювався містом, підключивши усі свої надздібності, що йому давали кібернетичні імпланти, та так анічогісінько й не віднайшов. При цьому контррозвідувальні дані з кожним днем ставали все більш невтішними, і це вимагало реакції. І така реакція невдовзі послідувала.

– Перший із дванадцяти етапів наших досліджень завершився, – промовив якось за вечерею Артем, протягуючи Стівену захищену флешку з даними. – Це перший пакет даних, про який ми домовлялися. Усі звіти від пані Стефанишин ви отримували увесь час роботи з нею тут, більш того – мали безвідмовну можливість безпосередньо спостерігати за нашими експериментами. Тож, на цьому наша сумісна діяльність закінчується.

– В сенсі? – здивувався Стів. – Хіба я не буду супроводжувати громадянку Сполучених Штатів протягом усього терміну її роботи тут?

– Ні. Про це в Договорі мови не йшлося. Посол в курсі цього, і він, звісно, що згоден. Тож прошу вас із паном Орестом виїхати додому. Ми виїдемо одразу вслід за вами, але всі наступні звіти ви будете отримувати, як і домовлялися, наприкінці місяця.

– Я теж від’їжджаю? – здивовано мовив Орест.

– Звісно. Можеш перевірити наявність відповідного наказу. – відповів Артем.

І дійсно. По захищеній лінії зв’язку Орест іще зранку отримав розпорядження збиратися в дорогу на Київ разом зі Стівеном.

– А ви коли додому? – поцікавився український дипломат.

– А це вже вас не стосуються. Секретність понад усе.

Відокремлений спецоперативний підрозділ Служби безпеки України недарма вже давно підозрював Ореста у відсутності лояльності Українській Державі, але ці підозри тоді ще не були нічим підкріплені. Ситуація змінилась, коли наступного дня на машину з Орестом та Стівеном в якості пасажирів на автозаправній станції напали невідомі. Декілька ударів, погрози, і втрачена флешка Стівена із таємною інформацією про Експеримент. Добре, що Артем передбачив такий розвиток подій, і замість реальних результатів сформував інформаційного троянського коня, аби викрити тих, хто своїми діями загрожував українській державності. Реальна ж інформація вже давно була в Посла Сполучених Штатів в Україні.

Того ж дня на Марію чекав принципово новий досвід, який вона мала отримати ще тут, у Житомирі.

– Ось, тримай, - мовив до неї Артем, як тільки обидва дипломати полишили місто.

– Що це? – запитала вона.

– Подарунок на Геловін, звісно ж, - посміхнувшись до жінки, мовив агент. Вона прийняла прямокутну коробочку з рук Артема. Відкривши, побачила всередині водійські окуляри із жовтим склом. От тільки важили вони набагато більше, аніж звичайні подібні окуляри. Одягнувши дарунок, вона посміхнулася чоловікові. Вона вже давно хотіла лишитися з ним наодинці, та всюдисущі дипломати не давали їм проходу.

– Ну як? Подобаюся? – запитала вона, обертаючись довкола своєї осі, аби чоловік міг роздивитися жінку в усій її красі.

– Звісно, що так, – відповів він, зчитуючи грайливий звабливий настрій Марії. – Але це не просто аксесуар. Це модифікований для оперативних завдань на місцевості «Шолом Ра».

– Що? – не вірячи своїм вухам, перепитала пані Пайпер.

– Так-так, ти все правильно почула. Ці окуляри мають таку саму дію, як і той Шолом, з яким ти протягом цих двох тижнів працювала. Але із ним взаємодіяти буде складніше, оскільки зовнішнє середовище не буде специфічно підлаштоване під віртуал. Хоча ці кібернетичні окуляри створені не для віртуальної, а для доповненої реальності, яку ми наразі з тобою й протестуємо. Будь ласкава, клацни двічі подушечками великого й вказівного пальців правої руки одна по одній.