Ч.1. Акт 1. За Дванадцять Років До

Агент «дев’ятсот тридцять п’ять ЄЦ» мовчки чекав у Львівському аеропорті. На календарі було двадцять дев’яте лютого дві тисячі сьомого року. Погода – хмарна, але підходяща для проведення авіасполучень. Через декілька десятків хвилин мав прибути потрібний йому літак. Ця оборудка готувалася от уже декілька місяців, і реалізовувалася на різних рівнях.

От уже декілька років, з тих пір, як у таємній лабораторії з квантової фізики, що локалізовувалася в надрах гори Аю-Даг поблизу Гурзуфа, змогли зчитати сигнали, що свідчили про існування іншого, паралельного, світу, вчені та експериментатори намагалися вийти з цим світом на зв’язок. І ось, декілька місяців тому, вони визначили людину, яка могла б здійснити цей зв’язок. Не тут і не зараз, звісно ж: для подальших досліджень у цьому напрямку була необхідна її ДНК. От тільки в отриманні біоматеріалу цієї жінки були деякі складнощі. Вона була громадянкою Сполучених Штатів Америки, і працювала на військових.

Так, ця жінка була українського походження. Так, вона знала українську мову, будучи донькою мігрантів зі Львівщини, що активно вкладали українське національне самоусвідомлення та ідентичність у доньку, в тому числі й шляхом залучення до українських скаутських діаспорних організацій на кшталт «Пласту». І – так, вона цілком могла би погодитися на співпрацю з українськими вченими. От тільки останні до такої співпраці були не готові.

Таємний інститут під «Ведмідь-Горою» в Криму, не тільки розробки й дослідження, але й саме існування якого було приховане навіть від олігархічної верхівки української влади, ще не були готові розкривати свою присутність та діяльність. Тому вони й послали своїх агентів.

Літак вже приземлився, і агент «935ЕС» побачив потрібну йому жіночку. На сітківку його ока миттю зпроектувалася інформація про всіх людей, що її оточували, а також про показники її організму: температуру тіла, тиск, пульс, серцебиття, вологість, тощо. Він приязно посміхнувся, підіймаючи табличку з написаним латиною ім’ям американки: помітивши це, вона, посміхнувшись у відповідь, пришвидшила ходу, підходячи до агента.

– Марія. – представилась вона своїм українським іменем.

– А я – Артем. – мовив у відповідь агент, представляючись найпоширенішим в Україні ім’ям та потискаючи простягнуту для вітання долоню дівчини. Побачивши на внутрішньому екрані зміни в серцебитті й потовиділенні дівчини, які характеризували аніяк не страх чи тривогу, а приязність до «Артема», агент посміхнувся іще ширше. – Пройдімо до машини: ваш багаж уже там. Перепрошую за задовгий перебіг митного контролю: в нас час від часу буває таке…

Разом з агентом, жінка попрямувала до автівки – старенької іномарки, яка не виділялася з-поміж інших автівок довкола. Знаєте, чим притаманні таємні агенти? А я вам зараз розповім, чим: тим, що зовні вони є максимально середньостатистичними представниками того середовища й оточення, в якому знаходяться, й ні чим особливим не виділяються.

Аби організувати приїзд американської панянки на батьківщину, була пророблена велика робота, яку, хоч і реалізовувало всього дві особи, планував цілий науковий відділ. Першу частину плану, а саме – доставка потрібної людини сюди, в Україну, реалізовував агент 10010011010111101100. Він був спеціалістом з програмування, поведінкових людських алгоритмів, та реалізації технічних досягнень Лабораторії: саме за його наглядом дев’ятсот тридцять п’ятому свого часу й встановили цей дослідницький експериментальний імплант, що дозволяв не тільки збирати дані, але й віддалено керувати електронними пристроями силою думки. Відповідні нервові закінчення комутувалися з мікропристроєм у лобній долі мозку, що дозволяло як відправляти сигнали назовню, так і отримувати їх. Та мова зараз не про це.

«Хакер», як його називали усі робітники лабораторії, зміг створити мережевий алгоритм, який, фільтруючи пошукові сигнали та видачу в глобальній мережі інтернет від усіх родичів Марії, спрямував їхні думки в ностальгічному напрямку. Знадобилося півтора тижні такої роботи над сприйняттям, аби про стимулювати бажання Марії вперше в житті відвідати родичів тут, в Україні.

Машина їхала в сторону Шевченківського району міста Львова, де проживав Марійчин дядько, з яким її батьки підтримували зв’язок увесь час, доки були в еміграції. З ним агент познайомився два місяці тому, й то була друга частина плану. Відлюдькуватий одинак-пенсіонер не мав ані друзів, ані товаришів, спілкуючись лише з родичами, що лишилися в його рідному селищі, та в США, і то – лише дистанційно. Тож, коли тому неочікувано прихопило серце, кого ще можна було попросити зустріти молоду племінницю з Америки? Правильно – свого знайомого Артема, такого ж молодого, як і вона сама, що полюбляв грати з ним у шахи кожну середу та суботу. Тим паче, що в того була автівка, та не було дружини, яка могла б добряче всипати йому на горіхи за те, що зустрічає в аеропортах усіляких привабливих незнайомок. Артем виявився ідеальним кандидатом, та ще й сам зголосився допомогти. Все відбувалося за планом: біоімплант збирав дані й відправляв супутником для аналізу безпосередньо в лабораторію.

Агент двічі кліпнув очима. Спрацював прихований механізм, що випустив мікроскопічні часточки перцю в салон. Це подіяло миттєво: Марія чхнула, потім – повторила «чих» іще двічі.

– Будьте здорові. – мовив «935ЕС», простягаючи дівчині одноразові серветки, якими вона не оминула зі вдячністю скористатися. Викинута в автомобільну попільничку брудна серветка невдовзі буде використана для отримання ДНК жінки, а отже, справу, вважайте, що було зроблено.

– Дякую що допомогли мені. – мовила Марія до Артема, приязно всміхаючись молодому українцю й полишаючи машину: на порозі на неї вже чекав щасливий дядько.