одна та єдина частина

***

Ніч була тиха, тільки зірочки миготіли згори, віддаючи невидиме світло на їх обличчя.

Вода під пірсом ледве рухалась, заспокоюючи сама себе, а Анна сиділа, спершись на руки, вдивлялася в темну даль, шукаючи початок цього озера. Поруч метушився Ярослав, в нього енергії стільки, що можна освітити ним цілий мегаполіс. І от з його руки полетім черговий камінець, який він раз по раз кидав у воду, ніби намагався втопити якусь думку.

— Славку, — Анні набридло сидіти в тиші, — а ти як думаєш, любов це хімія?

Він на мить застив, вдивлячись на скільки серйозну відповідь вона хоче почути.

— Ну, якщо чесно, то так.... Сто відсотків хімія.
— Серйозно? — вона засміялась.
— Так а що. Ми ж не янголи, ми просто біологічні машини. І коли закохуєшся, то в голові все починає кипіти, як чайник без кришки. Дофамін, серотонін, оте все. Організм робить тебе дурним. Не спиш, не їси, тільки думаєш «де вона, шо робить, чого не пише».
— Тобто, ти хочеш сказати, що це не справжнє почуття, а просто... реакція?
— Та ні, — зітхнув він, — це справжнє, просто не вічне... Розумієш, то як феєрверк, бах — і все блищить, аж серце гуде, а потім темно. Але якщо після того темна хочеться знову з тою людиною сидіти, мовчати, — от тоді вже не хімія, а вибір.

Анна слухала, обійнявши коліна.

— І ми не можемо цим керувати, так? Якщо це хімія — то все, пропали?

— Ну, керувати можна трохи, — він стривожено усміхнувся. — Ти ж не можеш заборонити собі, щоб тебе хтось зачепив, але можеш вирішити чи піддаватися чи ні. Простіше кажучи, хочеш підливати то багаття — говори, торкайся, думай про неї, а не хочеш — не роби нічого, і воно згасне. Мозок такий, як собака: кого годуєш, того й слухаєш.

Він зробив паузу, дивлячись у річку.

— А чого саме одна людина серед мільйонів? — сам себе спитав. — Та хто його знає. Може, запах. Може, очі. Може, просто збіглося що її феромони підходять твоїм рецепторам. Мозок ловить сигнал і каже, «О, це моє». А ти думаєш, що то доля.

Анна засміялась, але тихо, не з насмішки.

— І все одно звучить як магія.

— Та воно і є магія, — сказав він, дивлячись на воду. — Просто наукова. Закоханість це як реакція, а любов то вже ремесло. Її треба робити, як борщ, щодня трохи старання, трохи терпіння.

Вони трішки помовчали. Але в голові дівчини питання з'являлися одне за одним, і щоб вони не заплуталися в голові, їх потрібно озвучувати.

— То цей прикол про соулмейтів, — Анна злегка всміхнулась, — він виходить частково правдивий? З точки зору хімії, я маю на увазі. Типу якщо мені людина подобається на всіх рівнях, запах, тембр, думки, то і я їй теж? То це виходить щось типу справжньої взаємної любові? Тої, що всі називають “доля”?

Ярослав потер потилицю.

— Та, виходить, що трохи правдивий, але не зовсім так, як усі собі малюють, — починає чергові філософські роздуми він. — Коли двоє людей, от реально, підходять одне одному на рівні тіла, серця, навіть ритму дихання, то їхня нервова система починає, як то сказати, “співати в унісон”.
Типу як дві струни на гітарі, які звучать однаково, навіть якщо зачепити тільки одну.

Анна підкинула камінець у воду.

— То це і є “соулмейти”?

— Ну, можна й так сказати, — відповів він. — Але це не доказ якоїсь там долі. Це просто збіг на всіх рівнях. Рідкісний, але природний. А якщо вже збіг не тільки в тілі, а й у голові та в душі, тоді люди це називають “душевна спорідненість”.

— А що як один відчув усе це одразу, — задумливо мовила Анна, — а інший ні? Ніби один горить, а другий тільки потім розпалюється?

Ярослав знизав плечима.

— Та нормально це. Просто в кожного мозок по-своєму дозріває. Один одразу “зриває дах” — як вибух, бо дофамін хлине. А другий спочатку спокійний, просто симпатія, а вже потім, через турботу, звичку, довіру починає варитись та сама хімія. Тоді виходить: один горить, другий гріється. Якщо все добре то потім вирівнюються. А якщо ні, то перший вигорить. Бо без взаємності той “вогонь” не підживлюється.

Анна слухала мовчки, поглядом ловила хвилі, які тремтіли від відбиття зірок.

— Тобто, — сказала вона нарешті, — любов це не щось чарівне? А просто наука й природа людини? То виходить, магії взагалі не існує?

Ярослав тихо хмикнув.

— Ну, не зовсім. Просто все, що ми називаємо “магією”, це те, чого ми ще не розуміємо.
Колись люди думали, що блискавка — то боги зляться. А потім прийшов якийсь Фарадей і пояснив, що то просто електрика. Колись сни здавались чарами, але тепер ми знаємо, що це мозок розгрібає спогади. От і вся магія. Наука, яку ще не відкрили.

Анна усміхнулась.

— То може, любов теж просто електрика?

— Може... А може щось більше, — сказав він, глянувши в темряву. — Бо є речі, які наука ще не може пояснити. Свідомість, наприклад. Хто знає, чому ми взагалі усвідомлюємо, що живі? Де вона, та свідомість, у нас сидить? У серці? У мозку? У повітрі між нами? Ніхто не знає.

Він замовк, на мить загубившись у власних думках.

— От тут, може, і є та сама магія, — додав тихо. — Не десь у небі, не у ворожках, а всередині нас.
Коли ти когось любиш не через хімію, не через звичку, а просто бо без нього світ не такий.
Це вже не формули, це щось... із глибшого рівня.

Анна довго мовчала.

— Виходить, — сказала нарешті, — любов це магія, яку можна пояснити тільки наполовину.

— Та й добре, — відповів він. — Бо якби все можна було пояснити, то б не лишилося б заради чого дивуватись.

— А свідомість — це ж теж хімія, так? — питає вона.