Розділ 7. Роздуми Мазепи

Провалившись у глибоке крісло перед низьким трилапим столиком сидить змучений безсонними ночами, печаллю та тривожними думками старий самотній чоловік. У напівтемряві тремтять язички свічок. Зі стін дивляться відчужені обличчя предків, у каміні палахкотить вогонь.

Руки розгорнули сувій паперу. Знову повідомлення про бої. Гинуть козаки, втрачають життя і здоров’я молоді гарні хлопці, які могли б вчитися, працювати на благо рідної землі, любити, створювати сім'ї, ростити дітей!

Іван завжди мріяв про той час, коли всі війни на Землі закінчаться, коли люди житимуть спокійним мирним життям у своїй рідній державі, і єдина виправдувальна причина воювати буде захист від ворога!

Сам Іван знав, що таке війна, знав труднощі та страхіття походів та боїв, бачив достатньо смертей та руйнувань. Бачив тоді, коли брав участь у військових походах свого колишнього начальника Дорошенка. Бачив, коли брали штурмом Кізикірмен та Азов...

І ось цар Петро розпочав зовсім непотрібну й безглузду війну. Війну, в якій його, Іванова, батьківщина б’ється не на рівних, не на якихось умовах, а лише з примусу. Бо нічого, ніякої вигоди вона не отримує!

Іван згадав свою першу зустріч із молодим царем Петром. Він, традиційно надів маску і активному, молодому, різкому і трохи дикуватому на вигляд Петру мабуть це заважало і це його дратувало…  І раптом Петро простяг руку, щоб зірвати маску з обличчя Івана! Махнув, але не дістав, бо Іван легко відсахнувся, пальці царя хлопнули, хапонувши повітря.

Гнів охопив Петра, обличчя його почервоніло. А коли сам Іван зняв маску, сказавши латиною «як завгодно государю», Петро, дивлячись у вічі гетьманові, оторопів, пробелькотів «так краще»… Звичайно, друзями вони не стали, бо надто різні були: тонко освічений розумний гетьман і амбітний, дуже активний цар, якому не вистачало знань та досвіду.

«А як же зараз, що робити зараз? Зараз, коли жахлива війна і жорстока влада північного тирана навели зневіру на самобутню державу. Народ український, здавна принижений рабством і деспотизмом, став ремствувати, насилу підкоряючись. А іншого виходу і не було – тільки скоритися! Але чого можна було чекати народу, такому відмінному від московитів, що дихав вільністю і лихим козацтвом, що хотів пожити своїм життям? Напевно, йому загрожувала втрата національності. У кращому разі - більше чи менше зрівняння прав із московським людом».

Все це займало думки гетьмана і вночі, коли вдалося лише під ранок забутися важким сном, і вдень, коли він, осідлавши коня, поїхав побачитися зі своєю старою матінкою.

Повернувшись, він мав розмову з Данилом Апостолом, а потім зустрівся з Орликом, але прийшовши до себе, знову поринув у думи. Гортав улюблені книги, читав уривки, дзвенів струнами (сьогодні він згадав свою стару пісню про чайку). Але все це не могло відволікти! Надто відповідальне доводилося приймати рішення.

«Відділитися? Вийти з-під влади божевільного московського владики, який може занапастити і себе і усіх? Проголосити свою незалежність? Протиставити грізній силі, жорстокому деспотизму силу одностайності, дати мужню відсіч? Ну, а якщо провал? Тоді - смерть, цар не подивиться на колишні заслуги – стратить!

Іван Мазепа скільки пам'ятав себе – завжди боявся смерті, страшився померти. Страшним йому здавалася вічна темрява, і те, що він не побачить сонячних променів, листя дерев, птахів, метеликів… У дитинстві іноді плакав, думаючи про смерть. Боявся смерті навіть тоді, коли вирушав у похід разом із Дорошенком, коли бився на дуелі, коли піднімався разом із передовим загоном на фортечний мур ворожої цитаделі. Але він долав цей страх!

Але коли Іван Мазепа вже відчув свій вік, він відкинув думки, за які б зухвало схопилася буйна молодість! Коли тобі вже глибоко за шістдесят, багато стає важко здійсненним, але й смерть уже не страшна! Може, тому, що вона на порозі? Чи вже за спиною?

Гетьман усвідомлював, що без сторонніх сил, без допомоги якогось із європейських монархів неможливо виконати цього наміру. Він давно вже думав, до кого звернутись із цим? Кримський хан був надто слабкий і вже зневажається запорожцями. Та й допомога його могла бути лише тимчасовою.

Потрібна була дружба такої сильної держави, яка завжди могла б стати посередником і заступником. Може Польща, кому ж ще?

Роздумуючи про Польщу, гетьман дійшов висновку, що нині вона надійним союзником бути не може. «Королівство Баторієво» було на краю прірви і цю прірву вирило само собі. Безрозсудні магнати забули про батьківщину, що вони жителі однієї держави, сильної лише одностайністю. Вони стали розпещеними деспотами по відношенню до народу та непокірними демократами по відношенню до короля.

Залишалася держава, яка завжди була у великій повазі у козаків, яка хоч і не була прикордонна з Гетьманщиною, але, перебуваючи на глибокій півночі, могла бути дуже корисною для українців, турбуючи безперестанку кордони і тримаючи, так би мовити, в руках Московію. Тому, якщо й робити ставку на когось, то тільки на шведського короля Карла...

Рішуче підвівшись з крісла, гетьман голосно ляснув у долоні і наказав Якову зібрати козацьку старшину.

«Батьківщина в нас одна, а могутній король Карл скоро буде біля наших кордонів. Необхідно покласти всього себе, своє благополуччя на вівтар свободи, більше такої нагоди не буде».

Гетьман перехрестився, дістав свої маски та кинув їх у камін.