Розділ 6. Запізніле кохання

Дім на околиці Києва нагадував більше садибу дрібномаєтного дворянина, ніж гетьмана. Кам'яні стовпи при в'їзді у двір, малий садок, різні невеличкі споруди.

Будівля з парними колонами на фасадах, що трохи виступали зі стіни, вкрита черепицею. На фронтонах гріються на сонці голуби.

Усередині будинку три світлиці, а також кухня, господарські приміщення та кімнатки для слуг.

  Усередині кімнат звичайне дідівське начиння, але є й полиці з книгами та картини. Серед картин - дорогі полотна європейського живопису, переважно різні краєвиди та біблійні сцени, але є й прості народні картини із козаком Мамаєм, також, ікони. А далеко, в глибині підвалів, таємно збергіються  скрині зі скарбами; шлях туди, вузькими витертими сходами з мідними прутами поручнів, знали лише троє: служник Яків, писар Орлик і сам гетьман.

Іван сів пообідати в залі, де сонячне проміння, проходячи крізь кольорове скло, утворювало танець різнобарвних плям.

Служниця в українському національному одязі подала миску вареників із сиром та сметаною.

Знявши маску, гетьман неохоче поїв і довго сидів за столом задумливий.

- Пан іще чогось бажає? – запитав старий Яків, який за багато років навчився швидко вловлювати настрої господаря.

- Принеси торбан*, - попрохав Іван, і Яків, вклонившись, зник у сусідній кімнаті.

Іван сів на невисокий табурет, згадуючи, як колись грав у присутності самого короля Яна – Казимира…

Ось м'яко задзвеніли струни, Іван довго перебирав пальцями, намагаючись знайти якусь мелодію. Він вірив, що автор ловить мелодію з повітря, від вищих сфер.

Ой ти моя дума,

Дума нелегенька...

Ой, чому ж скорбота

Не кидає, ненько.

День пройшов у смутку,

Дуб під вітром гнеться,

Промайнула радість,

Більше не повернеться.

Іван співав, вигадуючи і музику, і рядки пісні на ходу, він полюбляв творити.

Яків давно знав цю його традицію і часом повторював про себе почуті рядки і записував за ним. З таких імпровізаційних пісень уже зшився цілий зошит, але Яків не наважувався показати хазяїну, боячись його реакції.

Так граючи та імпровізуючи на ходу, Іван пішов у свою кімнату.

Тут можна побачити клавіші відкритого клавесина, стару шафу з книгами, круглий стіл із чорнильницею, бюро з паперами, в кутку - ікону. З темних портретів холодно дивилися суворі обличчя. Праворуч у вікно заглядають гілки липи, створюючи блаженну напівтемряву.

Відклавши торбан, Іван запалив лампаду перед іконою, свічки на столі та тихо помолився.

Потім сів за стіл. Тут купою лежать книги із закладками, папери, письмовий прилад, стоїть бронзова статуетка танцюючої гнучкої гетери.

Іван відкрив шафу ключем і взяв невеликий портрет дівчини. Це найбільше кохання в його житті – Мотря*. Красива, юна, легка, наче птах, лице – ніби в Мадонни Рафаеля, тіло – гідне різця античного скульптора!

Мотрю він знав давно, адже часто гостював у Кочубеїв. Іван дружив із сім'єю генерального судді, хрестив маленьку Мотрю, в дитинстві іноді шумно і весело бавився з нею, катав на коні і не думав, що пізніше так закохається в неї на старовинний поетичний лад, як могли любити лише в минулому столітті!

А чому так сталося? Виросла Мотронка і відбулося диво – вона стала схожою на ту на юну діву з Венеції, веселу, ласкаву та добру, на його перше молоде кохання...

...Як минуло його життя? Чи були жінки у його житті? Так, були, і був він одружений з Ганною, яка покинула його так рано... Чи був він щасливий у шлюбі? Ні секунди!

Іван пам'ятав той його приїзд до Кочубеїв, коли він побачив Мортонку. Вона подорослішала й стала втіленням витонченості та краси! Дівчина була весела, вільна, енергійна і легка у спілкуванні. І почуття його спалахнули!

  На тлі спекотного літа, тінистого саду, відцвітаючого жасмину, на тлі теплої річки, прибережних верб і смарагдово-зеленої трави, з першими днями купання, з'явилася вона – висока, зі смаглявим обличчям і трохи кучерявою косою, з розвиненими формами. Тепер Мотронка вже сама їздила верхи, вони влаштовували змагання наввипередки, жартували і сміялися.

Які чарівні були її милі стрункі ніжки, коли вона, піднявши поділ, блукала піщаним берегом річки, як прекрасні були її коліна - великі красиві і ніжні, коли вона сиділа на березі. І він, скинувши з себе тягар нелегких років, залетів у річку і покликав її купатися, а потім узяв її за ніжну чарівну ручку і повів у воду.

Неподалік берега почалася темна глибина, дівчина не вміла плавати, тому злякано вчепилася за його плечі, пригорнувшись усім тілом, і він ходив по дну по шию у воді з нею на плечах і відчував її тіло, налиті молоді груди і готовий був так носити її на собі вічність!

Потім на березі, коли вони сохли під лагідним сонцем, вона нагадувала наяду в білій сорочці, що обліпила її зграбне тіло з важкими широкими стегнами і опуклим задом, з пружними персами, гострі кінчики яких  так хвилювали його!