Частина 2. Роздуми Мазепи. 1707 рік. Розділ 5. Раптовий поворот

Гетьман Іван Степанович Мазепа вийшов із храму і створив хресне знамення, дивлячись сяючі золотом куполи.

Яків доповів, що на пана гетьмана чекає сеньйор Паладіні.

Іван пішов до виходу з церковного двору, краєм ока спостерігаючи, як чернець підмітає шерехтюче листя і думаючи про те, що він зараз скаже італійцеві.

Дверцята карети зачинились, і гетьман побачив перед собою знайоме кругле обличчя.

Ретельно підбираючи італійські слова, гетьман сказав, що він загалом задоволений роботою італійських майстрів, що храм тепер наче лялечка, у ньому є щось свіже, сучасне, «химерне», і, як модно на заході, барокове.

- Все зроблено просто, стримано і зі смаком, - промовив Іван.

Паладіні склав руки на грудях долонями докупи й заплющив очі.

- Щодо Печерської фортеці, то вона майже закінчена, це досконало роблять ваші люди, - промовив він скоромовкою. - Ми свою справу завершили і можемо їхати.

  - Звичайно, час говорити про грошову винагороду. Рахунок ви отримаєте у пана Дмитра Максимовича, генерального підскарбія, - заявив Іван Мазепа.

Паладіні охоче кивнув, у сльозливих його очах заблищали крижинки.

Якийсь час він мовчав і з легкою усмішкою дивився у вікно, на будинки й сади, на торгових людей, що рухалися у своїх справах.

Іван хотів уже зосередитися на власних думках і потягнувся до торбинки за черговою маскою, як раптом Паладіні нахилився до нього, маючи намір щось сказати.

– А це вам особисто, - тихо промовив він. -   Як то кажуть – без свідків.

Сеньйор Паладіні простягнув маленький конверт, який він дістав, як здалося гетьманові, з рукава свого чорного вбрання.

Іван Мазепа з хвилюванням узяв його, покрутивши, сховав у кишеню.

Італієць знову з усмішкою дивився у вікно, ніби нічого й не сталося.

- Я планую на сьогодні ще один візит, - раптом сказав він. – Попросіть зупинити десь тут, біля Львівської брами…

Попрощавшись з італійцем, Іван важко зітхнув.

Він дістав листа і розкрив його, зламавши печатку. Лист був від княгині Дольської і написаний особливим шифром.

Якийсь час Іван розбирав його, потім вилаявся.

«От пронозлива баба! Любить грати в активність і до того ж у всіх сенсах! Але те, що добре в ліжку, не завжди підходить у політиці. Тут поспішати не можна, треба все ретельно обміркувати. Не дарма кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий».

Гетьман помітив, що у конверті лежить ще один маленький листочок тонкого паперу. Він діставав його обережно, боячись порвати.

Це був звичайний лист за підписом короля Станіслава*.

Іван прочитав його, розхвилювався і велів їхати до Орлика.

Генеральний писар Пилип Орлик був людиною спостережливою і тонкого розуму, добре вмів аналізувати те, що відбувається.

Худорлява постать писаря маячила біля вікна. Орлик поливав свої улюблені орхідеї.

Він різко обернувся. Його коричневі уважні очі уважно вдивлялися в прийшлого гетьмана і слугу Якова, який допомагав зняти дорожній плащ.

Іван був у карнавальній масці смутку, і Орлик зрозумів – щось сталося!

Генеральний писар у своїй звичайній манері підійшов близько до гетьмана і прошепотів одними губами.

Відіславши Якова, Іван наказав замкнути двері. Він стояв навпроти писаря і мовчав.

- У пана гетьмана щось скоїлося? Що вас мучить? – спитав обережно Орлик.

Іван повільно зняв маску з лиця і важко сів у крісло.

- Я радий тебе бачити, Пилипе, живим і здоровим. І добре, що твої орхідеї чудово почуваються.

Орлик мовчки сів навпроти.

– Що? – спитав він майже беззвучно.

- Та річ тут така. Читай.

Іван простяг йому листа від Станіслава Лещинського.

Поки Орлик уважно читав листа, повільно водячи каштановими очима, в думках Івана пробігали зустрічі і таємне листування з Дольською та її посланцем ксьондзом, страшні картини війни, в якій шведи творили щось надзвичайно жорстоке, непідвладне людському розуму і шалені очі царя Петра.*

— Значить, шведські війська прямують до наших кордонів, — задумливо промовив Орлик. Він опустив руку з листком, та трохи тремтіла.

- Так. І король Польщі просить, щоб я розпочинав «задуману справу».

- І що ж у такому разі нам потрібно зробити?

Мазепа зітхнув.

- Ти знаєш, що військ зараз у нас для захисту практично немає. Я їх дав цареві. Вони воюють де завгодно, гинуть на будівництвах, але тільки не захищають нас! Я просив царя в листі, щоб він дав нам військо для захисту, той відповів, що не те що війська, а навіть одного солдата не може дати!

Іван Мазепа відкинувся в кріслі й уважно глянув у вічі безмовному Орликові.

– Скільки я допомагав цареві! – в розпачі вигукнув Іван. - Азов разом воювали! Скільки хліба я відправив, скільки людей я дав йому і... все марно. А він мені каже захищайся, як можеш! А як захищатись? На запорожців я ніколи не покладався!