Розділ 4. Несподівані зустрічі

Росистого ранку, Іван, помолившись, спустився до річки. У повітрі відчувалася прохолода, над ліловою водою стелилася пара.

Іван із задоволенням викупався, вибравшись на берегову траву, міцно витерся і одягнувся. Посидів трохи, милуючись красою ранку, але загадкові звуки стривожили його. Чувся стукіт копит, чийсь здавлений крик.

Іван обережно підійшов до дерев. Через них важко було розібрати, що відбувалося на узліссі, але щось миготіло між деревами.

Іван пошкодував, що при ньому лише полотняна торбинка для речей і нема зброї. Про всяк випадок він надягнув маску блазня і обережно увійшов у гущавину.

- Гей, - хтось тихо сказав за спиною, і наш лицар різко обернувся.

Перед ним стояв дивний великий чоловік з чорною бородою і сам весь у чорному, що більше нагадував московита. У руці він мав батіг.

- Йди – но  сюди, хлопче, - тихо наказав чоловік у чорному.

Страшна людина прикладала палець до губ і манила до себе рукою.

Іван подумав, що маска молодить його, таємничий прибулець приймає його за юнака.

- «Хто це? Розбійник?» - промайнуло в голові лицаря. – «А там, на стоянці. Яків залишився один і наші речі. Треба поспішати!».

Іван метнувся в кущі, але удар батога збив його з ніг. Чорний чоловік з батогом навис над ним. Зловчившись, Іван ударив чорнобородого ногою під коліно. Той завив від болю, застрибав, а Іван, схопивши його батіг, ударом повалив додолу...

Пробравшись до узлісся він бачив, як такі ж страшні бородаті люди, тихо перемовляючись, рилися в його речах.

Один із них стояв біля вогнища і дивився в казанок, другий взявся перераховувати срібні монети, а третій допитував прив'язаного до дерева Якова:

– Хто з тобою був? Ну, кажи, а то канчуки швидко розв'яжуть твій язик!

Наш лицар помітив, що шабля його висить на гілці. Акуратно діставши її з піхов він спокійно вийшов до того розбійника, який, сидячи навпочіпки, рахував монети.

- Багато нарахував?

Той підняв голову і сказав:

- Здорово, хлопче! Твій сюртук? А сукно яке! По чому давав за аршин?

Мабуть, він не звернув увагу на шаблю в опущеній руці Івана.

То були останні слова грабіжника. Після блискавичного удару шаблею розбійник упав замертво з розсіченою головою.

Інший грабіжник, весь рудий, що наливав у казанок воду з якоїсь чотирикутної пляшки, кинув усе і вихопив свою шаблю.

З брудною лайкою він кинувся до Івана і метал задзвенів.

Наш лицар хвацько відбивав безладні атаки рудого. Відразу було зрозуміло, що той був знайомий із шаблею поверхово і займався вкрай рідко.

Ймовірно, перемога була на боці Івана, якби аркан третього розбійника не сплутав його руху. Іван упав, вузькооке злісне обличчя дивилося з ненавистю.

Він зірвав з обличчя Івана маску.

- А, ось ти насправді хто! Виявляється у наших руках справжній пан!

- Повісимо цього лайдака!

До них приєднався чорнобородий, що вийшов з хащі з нагаєм у руці. Він тут же відстібав Івана із видимим задоволенням.

- Підвісимо його геть на ту товсту гілку, як ворону, що нашкодила! Паночку, хочеш бути вороною? – злісно говорив чорнобородий.

Іван, кривлячись від болю, зазнав усі ті муки, які зазнає засуджений до страти.

- Гей, відпустіть мене! - закричав Іван. - Ви що творите? Що вам треба, адже всі мої гроші у вас! Побійтеся бога, адже ви всі християни!

У відповідь був лише сміх, і незабаром Іван виявився прив'язаним до товстої дубової гілки. Страх поплив його тілом, але він намагався прогнати його і триматися гідно.

Він більше нічого не просив і заплющив очі, коли раптом відчув ослаблення мотузки.

Іван розплющив очі, і побачив лежачого горілиць вузькоокого розбійника - з його горла стирчала стріла. Неподалік лежав і чорнобородий -  стріла пронизала його серце і з нього текла густа чорна, як і його бородище, кров.

У лісі почулися постріли і добірна лайка.

«Невже свої?» — подумав Іван, пробуючи розхитати мотузки.

З лісу вийшов козак, його голена голова і оселедець були вкриті пилом і потом.

– От, сатана анахтемська, як зав'язали, – сердився він, намагаючись звільнити прив'язаного до дерева Якова. Зрештою терпіння не вистачило, і він просто розрізав пута шаблею.

- Прошу, звільніть мого дорогого пана, - промовив Яків, розминаючи затлілі руки і кивком голови вказуючи на прив’язаного Івана.

- О, мосьпане, вибачте. Ось так, виставили на ганьбу. Ах, як вони вас, — бідкався козак, звільняючи Івана.

У цей час із лісу вийшли ще четверо козаків. Вони струшували гілочки і листя із сорочок та шаровар. На них чорніли й червоніли гостроверхі шапки, на шабельних рукоятях та рушничних оправах блищало золото.

- Утік гад рудий, - сказав один із козаків.