Розділ 13. Обіцянка на все життя

Данте

Минуло декілька тижнів після всіх тих подій, які ледве не зруйнувати наші життя. Тепер я був готовий зробити те, чого не наважувався так довго — запропонувати Віолетті бути разом назавжди. Від думки про те, що вона може не погодитися, серце калатало, але водночас я відчував страх і хвилювання, яких ніколи не було навіть у найнебезпечніші моменти.

Я знав, що цей момент має бути особливим. Обмірковував усе — місце, час, обстановку. Ніч у невеликому заміському готелі, де нас не знайде ніхто, де ніщо не нагадуватиме про небезпеки. Ми були вільні, і це місце мало стати нашою точкою відліку.

Обручка мала бути особливою. Я годинами вибирав, спілкуючись із ювеліром і розглядаючи десятки варіантів, поне не побачив те, що шукав: тонке золоте кільце з маленьким діамантом посередині, що відображав світло, мов обіцянку нового життя. Це не було розкішним або помпезним — а було саме таким, як вона: елегантним і водночас сильним у своїй простоті. У цій обручці був сенс нашої історії. Це просте колечко мало стати символом усього, що я ніколи раніше не дозволяв собі навіть мріяти. У моєму житті не було місця для таких речей. Я був Данте — холодний, рішучий, непохитний у своїх рішеннях мафіозі, для якого слабкості були недозволеними. 

Я мимоволі усміхнувся, уявляючи, як би мене побачили мої підлеглі зараз. Вони звикли бачити в мені лише суворого керівника — жорстокого, холодного. Для них я завжди був людиною, яка ніколи не дозволяла собі розкіш людських емоцій, зберігаючи кам'ний вираз обличчя в будь-якій ситуації. Але зараз, тримаючи цю обручку, я відчував, як моє серце вперше б'ється не від небезпеки, а від хвилювання. 

Якби Лоренцо з Марко були тут, то можливо вже давали б мені поради, як поводитися, точно підсміювалися б з мене. Лоренцо сказав щось на кшталт: "Данте, ти виглядаєш, як студент на першому побаченні." А Марко, з його завжди серйозним поглядом, намагався б приховати усмішку. Вони завжди знали мене як людину, для якої почуття не мають місця, а слабкість була не допустимою. Але тепер усе змінилося.

Бо вона — Віолетта — змінила мене. Вона принесла в моє життя тепло, яке я вже не міг ігнорувати. Ця жінка пробудила щось в мені, що я колись вважав незворушним, закритим для подібних почуттів. Вона стала моєю слабкістю і, водночас, найсильнішим місцем у моєму серці.

І, тримаючи обручку в руках, я зрозумів: у мене є лише одне бажання — щоб ця жінка залишалася поруч, щоб я міг захищати її і бути для неї тим світлом, яким вона стала для мене. І, зібравши всі свої емоції, я вирішив, що готовий зробити це з усією серйозністю та відповідальністю.

Вибравши місце і час, я подбав про все інше. Кімната мала бути затишною, наповненою теплим світлом. Я замовив живі квіти, найулюбленіші для неї, і вони наповнили повітря ніжним ароматом. Усе мало бути ідеально.

Тепер залишилося чекати коли вона прийде. Чекаючи її, я дивився на обручку, яку тримав у долоні, і відчував, як у грудях зростає хвилювання. Можливо, уперше в житті я дійсно хвилювався, як усе пройде. Що як вона відчує, що це не той момент? Що як вона не готова? Але, дивлячись на цю обручку, я знав одне: з нею я хочу провести все життя.

Коли Віолетта зайшла в кімнату, вона озирнулася на навколишню обстановку, і в її очах з'явилося здивування. Я підійшов до неї, взяв за руку і, глибоко вдихнувши, відчув, як всі хвилювання зникають.

— Віолетто, — почав я, дивлячись їй прямо в очі. — Я не уявляю свого життя без тебе. Ми пройшли через небезпеки і розлуку, але ти завжди була тим світлом, що направляло мене.

Я став на одне коліно і відкрив коробочку з обручкою, яку так старанно обирав.

— Ти будеш маєю назавжди? _— запитав я, не відриваючи погляду від її очей, у яких з'явилися сльози радості.

У цю мить я побачив, як вона посміхається, і відчув, що ми знайшли справжню свободу — один в одному.

Віолетта мовчала кілька секунд, дивлячись на мене з невимовною ніжністю і трепетом. Її очі блищали, і я побачив у них відображення всіх тих почуттів, які ми довго стримували. Врешті-решт, її губи розтягнулися в посмішці, і вона злегка схилила голову, ковтаючи сльози.

— Так, Данте... — прошепотіла вона, ледь стримуючи емоції. — Я хочу бути з тобою назавжди.

Ці слова, вимовлені її голосом, прозвучали для мене, як найсолодша музика. Я вдягнув обручку на її палець, відчуваючи, як цей невеликий символ стає початком нового етапу нашого життя. Вона простягнула руки, і я підвівся, дозволяючи їй обійняти мене. Її обійми були теплими, ніжними і в них я відчував усе, що ми пройшли разом.

— Я не відпущу тебе, — прошепотів я, притискаючи її до себе ще міцніше. Її обличчя, тепле і спокійне було поруч, і мені здавалося, що з цього моменту ніяка сила не зможе нас розлучити.

Ми стояли так, огорнені тишею і теплом один одного. Вона відвелась трохи назад, дивлячись на мене з усмішкою, і провела нас до вікна. Ми разом дивилися на нічне небо, на зірки, які здавалося, були свідками нашої історії кохання, яка пройшла крізь стільки випробувань.

— Данте, — промовила вона тихо, тримаючи мене за руку, — я завжди знала, що повернуся до тебе. Навіть тоді, коли здавалося, що все проти нас. І тепер я не боюся майбутнього. У нас є ми.

Її слова проникли в саме серце, і я зрозумів, що всі ті страхи, тривоги і переживання залишилися позаду. Усе, що колись змушувало мене сумніватися в нашій історії, зникло, залишаючи нас із чистими, справжніми почуттями.