Розділ 12. Свобода без страху

Віолетта

Я стояла посеред розбитого приміщення, відчуваючи тишу, яка лягла на все навколо після останнього пострілу. Філіппо більше не було. Його тінь, яка переслідувала мене стільки років, нарешті зникла. Я дихала на повні груди, не відчуваючи страху, і вперше за довгий час усвідомила, що це — справжня свобода.

Але в моєму серці досі билося одне занепокоєння — Данте. Я поглянула на нього, відчуваючи, як серце стискається від полегшення і болю водночас. Він стояв поруч, втомлений і поранений, але його погляд був спрямований тільки на мене, і в ньому я побачила щось нове — трепетну турботу, що глибше за всі раніше пережиті нами емоції.

Данте м'яко торкнувся моєї руки, не розриваючи контакт. Його пальці легенько ковзнули до мого плеча, і він уважно дивився, наче намагаючись переконатися, що зі мною все в порядку.

— Ти в порядку? Нічого не болить? — його голос був тихим, наповненим ніжністю, яку він зазвичай приховував. Його рука обережно торкнулася мого обличчя, ніби боявся, що десь залишився слід від болю чи страху.

— Я... я добре, — відповіла я, усміхаючись, хоча моє серце тремтіло від його дотиків і від усвідомлення, що тепер я більше не боюся.

Але Данте не відпускав, не відривав від мене своїх рук, мовляв, переконуючи себе в тому, що я справді з ним. Він ніжно обвів пальцями контур мого обличчя, його очі були сповнені турботи.

— Ти впевнена? Я не пробачу собі, якщо ти постраждала, — прошепотів він, дивлячись на мене так, ніби більше ніколи не хотів відпускати.

Його слова і погляд нарешті запалили в мені полегшення і спокій, які я так довго прагнула. Тепер, коли це все позаду, ми могли нарешті бути разом, не озираючись назад. І я, притулившись до нього відчула, що справді вільна — вільна бути поруч із людиною яку кохала.

Його руки ніжно ковзнули по моїй спині, підтримуючи мене, немов боявся, що я можу зникнути. У кожному дотику я відчувала його турботу і невисловлену обіцянку завжди бути поруч, завжди берегти мене. 

— Данте, тепер усе позаду, — прошепотіла я, піднімаючи голову, щоб зустріти його погляд.

— Це все, чого я хотів, — відповів він, а в його голосі чулося ледь стримане хвилювання. — Бачити тебе поруч і знати, що ти більше не мусиш тікати.

Його пальці переплелися з моїми, створюючи відчуття, ніби разом ми зможемо подолати будь-яку бурю. Ми стояли мовчки, але в цій тиші відчувалася сила всіх слів, які залишалися невисловленими. Ми стали вільні — від страхів, від минулого, і це відчуття свободи наповнювало мене теплом і впевненістю в нашому майбутньому.