Розділ 11. Останній бій

Данте

Ми з командою дісталися до місця, де тримали Віолетту. Лють і бажання врятувати її переповнтли мене, кожен рух був наповнений рішучістю. Лоренцо і Марко йшли поруч, їхні обличчя були напружені, і вони розуміли, що на нас чекає останній бій.

— Готові? — запитав я, відчуваючи, як кров кипить від напруги.

— Готові, босе, — відгукнувся Лоренцо, а Марко лише стиснув зброю в руках, мовчазно кивнувши.

Ми проникли в будівлю і рухалися безшумно, але охоронці швидко нас помітили. Перший постріл пролунав, як грім, і кулі почали свистіти в повітрі. Я кинувся вперед, швидко розпоавляючись з одним із охоронців, поки Марко прикривав нас збоку.

— Ліворуч! — крикнув я, помітивши нападника, що цілився в Лоренцо. Лоренцо встиг ухилитися і вистрілив у відповідь, знешкодивши ворога. Але їх було більше, ніж ми очікували, і з кожним новим поворотом ми зустрічали нові групи ворогів.

Однією з куль мене зачепило в плече, але я не звертав уваги на біль. Моя єдина думка — знайти її, забрати її з цього місця. Ми з боєм прориватися через коридори, коли нарешті дісталися до кімнати, де була Віолетта. Вона була зв'язана, і я бачив полегшення в її очах, коли вона побачила мене. 

— Данте... — прошепотіла вона, її голос був слабким, де повним надії.

— Я тут, люба. Це закінчиться сьогодні, — промовив він, намагаючись заспокоїти її.

Але з темряви кімнати вийшов Філіппо, його обличчя випромінювало холодну зловтіху.

— Вітаю, Данте, — промовив він, цілеспрямовано піднявши пістолет на мене. — Ти завжди був упертим, але цього разу все скінчено.

— Це ти зробив найбільшу помилку, вирішивши загрожувати їй, — сказав я холодно, не відводячи погляду від його очей.

Філіппо тільки посміхнувся, і в ту мить почалася наша остання сутичка. Я кинувся на нього, збиваючи з ніг, і ми зійшлися у запеклій боротьбі. Його удари були жорсткими, але я відповідав тим самим, кожен удар сповнений гніву за Віолетту. Марко і Лоренцо прикривали нас, утримуючи охоронців, що намагалися наблизитися.

Раптом Філіппо зірвався з мого захоплення і підняв пістолет, спрямовуючи його на Віолетту. Секунди здавалося розтягнулися у вічність, і я відчув, як страх пронизав мене. Не роздумуючи, я кинувся вперед, щоб зупинити його, і почув постріл, що пролунав як вибух у тиші.

Філіппо похитнувся, його погляд змінився з презирства на здивування, а потім на страх. Марко встиг вистрілити, врятувавши Віолетту. Куля влучила Філіпо в груди, і він повільно опустився на коліна його обличчя було сповнене нерозуміння і болю.

— Ти програв, — сказав я тихо, стоячи над ним і дивлячись йому прямо в очі.

Філіппо намагався щось сказати, але його слова тонули у задусі. Він затих, і останній подих покинув його губи. Всі роки ненависті і боротьби завершилися тут, в цій кімнаті, де він зустрів свій кінець.

Я швидко обернувся до Віолетти, підбіг до неї, звільнивши її з пут. Вона кинулася мені в обійми, її тіло тремтіло, але я відчував, як напруга поступово залишає її.

— Все скінчено, Віолетто, — прошепотів я, притискаючи її до себе. — Він більше ніколи не завдасть тобі болю.

Вона не стримувала сліз, і я теж. Цей момент став для нас звільненням від усіх жахів, що переслідували нас стільки років. Ми обоє знали, що це був найважчий бій, і тепер коли він закінчився, попереду було лише світле майбутнє, вільне від страху і небезпеки.

Ми залишили поле битви, тримаючись за руки, разом.