Розділ 10. Крик душі

Данте

Минуло кілька днів, як ми з Віолеттою знову стали командою — і не лише в плані роботи. Наші стосунки, зруйновані роками недовіри й образ, поступово відновлювалися. Її поцілунок, її дотики, її присутність поруч — усе це стало для мене другим шансом, на який я навіть не сподівався. Здавалося, що все нарешті стає на свої місця, що ми разом зможемо здолати будь-які перешкоди.

Але сьогоднішній вечір приніс неспокій. Ми домовилися зустрітися в нашому сховку, але вона не з'явилася. Спочатку я подумав, що вона затримується. Потім хвилини стали здаватися годинами, а тривога наростала з кожною секундою. Я набрав її номер, але слухавка мовчала. Її телефон був вимкнений. З кожним ударом серця моє відчуття небезпеки ставало все більш реальним. Щось було не так.

Тиша розірвалася дзвінком. Лоренцо. Його ім'я на екрані викликало незрозумілий страх. Я підняв слухавку.

— Босе, у нас проблема, — його голос був стривожений і важкий, як грім перед бурею.

— Що трапилось? — ледве стримуючи тривогу, запитав я, стискаючи телефон так, що пальці побіліли.

— Віолетту викрали. Це люди Філіппо. Вони знали, де її знайти, — його слова пролунали, ніби постріл у груди. Віолетту викрали. Це були ті слова, яких я боявся найбільше.

Миттєве відчуття безсилля змусило мене зупинитися. Але замість страху мене охопив неконтрольований гнів. Це не було просто викрадення — це був виклик. Філіппо прагнув зламати мене, змусити втратити контроль, змусити діяти поспішно. Він добре знав, де в мене найболючіше місце, і завдав удару саме туди.

Я вдихнув глибше, намагаючись заспокоїтись, але спокій був недосяжний. Кожна клітина тіла вимагала дій, кожна думка зводила до одного: я повинен повернути її. Мій голос був холодний і твердий, коли я промовив до Лоренцо:

— Скажи мені, де вона.

— Ми відстежили можливе місце. Але, босе... там усе під контролем Філіппо. Це пастка. Це буде самогубством, — відповів він, намагаючись застерегти мене.

— Я не питаю тебе, чи це небезпечно. Я питаю, де вона, — вирвався у мене голос, кожне слово було як лезо, різке і тверде.

Я кинув слухавку, і негаючи ні секунди, почав збирати команду. Мої люди зрозуміли, що сьогодні не буде звичної місії. Сьогодні йшлося про більше. Я коротко пояснив ситуацію, і кожен з них побачив той вираз у моїх очах — рішучість, яка не допускала сумнівів.

— Ми знайдемо її і повернемо, — сказав я, дивлячись кожному в очі. — І цього разу ми не залишимо їм жодного шансу. Ніхто не виходить звідти живими, зрозуміло?

Усі кивнули, відчуваючи мою лють і готовність йти до кінця. Ми вирушили одразу, і сидячи в машині, я думав лише про одне: Віолетта. Її обличчя перед очима, її усмішка, тепло її рук, коли вона була поруч. І тепер її немає. Я знову можу її втратити, і ця думка рвала мене на шматки.

— "Я поверну тебе, хоч би що це коштувало," — повторював я собі, стискаючи кермо. В цей момент я відчув крик душі, який не міг контролювати. Цей біль і гнів переплелися, створюючи відчуття, ніби я йду в останній бій.

Якщо Філіппо хоче зіткнутися зі мною, він отримає це.

Віолетта

Віолетта прийшла до тями в темній кімнаті, стіни якої були холодними і сирими. Її голова боліла, і вона на мить не могла зрозуміти, де знаходиться. Вона намагалася поворухнути руками, але відчула, як мотузки міцно тримають її зап'ястя. Її серце почало калатати швидше, коли вона усвідомила, що опинилася в пастці.

Двері скрипнули, і слабке світло проникло в кімнату, коли до неї увійшов Філіппо. Він стояв, дивлячись на неї з холодною усмішкою, задоволений тим, що вона опинилася в його руках.

— Нарешті прокинулась, — сказав він спокійно, його голос лунав у тиші, наче відлуння. — Я завжди вважав, що ти надто смілива, Віолетто. І ось тепер, коли ти опинилася в цій кімнаті, ти все ще думаєш, що виграєш цю гру?

Вона зустріла його погляд, намагаючись не виявляти страху. Її очі блищали від обурення.

— Ти дійсно вважаєш, що це змусить мене зламатися, Філіппо? — відповіла вона різко. — Якщо думаєш, що можеш виграти, то ти наївніший, ніж я думала.

Він зітхнув, удавано співчутливо.

— О, Віолетто, ти навіть не уявляєш, як мало ти розумієш. Ти ніколи не була головною у цій грі. Це було між мною і Данте від самого початку, і я змушу його побачити, як ти зникнеш. І цього разу він не зможе нічого зробити.

Її серце стислося, але вона зберегла холоднокровність.

— Якщо ти так хочеш мені нашкодити, значить, боїшся того, що ми з Данте досягли разом, — промовила вона твердо. — Але ти ніколи не зможеш знищити те, що між нами. І я обіцяю, що Данте не залишить це без відповіді.

Філіппо нахилився ближче, його обличчя відкидало довгу тінь на стіну позаду нього.

— Ти занадто віриш у його силу. Але тепер усе це не має значення. Скоро він усвідомить, що програв, і тоді, можливо, він пошкодує, що коли-небудь спробував втрутитися в мої плани.

Віолетта відвела погляд, але всередині кипів гнів. Вона не дозволить страху поглинути її, навіть якщо Філіппо намагався зламати її дух.

— Ти можеш мене зупинити, але не можеш зупинити його. Данте сильніший, ніж ти коли-небудь будеш, — відповіла вона, зберігаючи спокійний тон.

Філіппо лише насмішливо посміхнувся, випрямляючись.

— Побачимо, Віолетто. Побачимо, як довго ти залишишся такою сміливою, коли твоєму дорогому Данте доведеться робити вибір.

Він вийшов, залишивши її саму в темряві, але в душі Віолетта відчувала рішучість. Вона знала, що Данте не залишить її, і вірність їхнього зв'язку давала їй сили.

Данте

У цей час Данте зібрав команду та організував детальний план рятувальної операції. Його лють перетворилася на холодну рішучість. Він був готовий на все, аби звільнити Віолетту та знищити Філіппо.

— Ми знаємо, де її тримають? — запитав він Лоренцо, який уважно вивчав карту місцевості.

— Так, її утримують на старому складі в порту. Це місце охороняється людьми Філіппо, але ми знаємо, як туди дістатися, — відповів Лоренцо.