Розділ 1.1 Після зрадливих слів

Данте поглянув на Віолетту так, як він дивився лише на тих, кого вважав загрозою. Його темний погляд відчутно пробігався її обличчям, ніби намагаючись знайти найменший слід обману.

— Ти хочеш сказати, що просто вирішила повернутися до міста й зустрітися зі мною як "друг"? — у його словах читався сарказм.

Вона опустила погляд, легко посміхнувшись. Її сміх звучав, як шепіт у нічній тиші.

— Данте, ти ж знаєш, я не повертаюся просто так, — вона обережно підібрала слова. — Але хіба тобі не цікаво, чому саме зараз? І чому до тебе?

Він не відповів, очікуючи, що вона продовжить. Він навчився не поспішати, спостерігаючи за її мовою тіла, за тими дрібницями, які колись його зачаровували, а тепер викликали підозру.

— Можливо, я більше не хочу тікати, — вона промовила, майже нечутно. — Можливо, я втомилася від усіх цих втеч і переслідувань, від життя, яке не має мети.

Данте ледь усміхнувся, хоч у його усмішці була гіркота. Він чув її виправдання і раніше, у них завжди звучав відгомін обману.

— Втомилася? Віолеттою, ти завжди була схожою на вітер. Як тільки справа набувала серйозного характеру, ти зникала. Чому ж цього разу ти вирішила залишитися? Що ти шукаєш у моєму світі, де зрада карається смертю?

Вона подивилася на нього прямо, не уникаючи його погляду, ніби була впевнена у кожному слові, яке збиралася сказати.

— Я шукаю відповіді, Данте. Відповіді на запитання, які виникли у мене ще багато років тому, коли я покинула тебе. Тепер я розумію, що просто тікати — недостатньо. І єдина людина, яка може дати мені ці відповіді, — це ти.

Його серце завмерло на мить, але він не дозволив собі показати цього. Її слова могли бути пасткою, адже кожне з них могло бути частиною складного плану.

— Ти надто добре знаєш, як грати зі словами, Віолеттою, — він говорив спокійно, стримано. — Але не думай, що я дозволю тобі знову змусити мене повірити.

Вона зробила крок назад, ніби відступаючи в тінь, але її голос був теплим, м'яким і до болю знайомим.

— Можливо, ти й правий, Данте. Але, як би там не було, ми обоє знаємо, що між нами щось залишилось. І ти це відчуваєш, як і я.

Її останні слова зависли у повітрі, а Данте знову відчув, як спогади минулого впливають на його самоконтроль. Він ніколи не забував про неї, і це знання підбурювало гнів, який він так ретельно ховав.

— Тільки не думай, що це на щось вплине, — він зробив останній крок до неї, зупинившись на відстані подиху. — Цього разу я не дозволю тобі знову зруйнувати все, що я створив. Якщо хочеш відповіді, ти маєш здобути їх іншим шляхом.

Її губи ледь помітно тремтіли, і на мить між ними пролягла напруга, яку було важко приховати. Але Віолетта зберегла контроль.

— Добре, Данте, — промовила вона спокійно. — Тоді ми побачимо, хто з нас сильніший. Але пам'ятай: у цієї гри завжди є ціна, яку обом доведеться заплатити.

Вона розвернулася і повільно пішла, залишаючи за собою лише аромат своїх парфумів і невидимий слід не домовленості. Данте залишився стояти, поглинаючи думками слова, які лунали у його свідомості, як тихий виклик. Він знав: її поява лише початок, а далі чекає небезпечний шлях, де кохання та ненависть зливаються в одну фатальну гру.