Розділ 1. Повернення тіні

Данте Моро завжди вмів стримувати свої емоції, проте думка про Віолетту Ріккі підбурювала спогади, які він вважав забутими. Її обличчя, її посмішка — все це колись мало над ним майже містичну владу. Вона була спокусливою, загадковою та небезпечною, і його серце, яке було наче камінь для всіх інших, колись розтопилося перед нею. Її зрада залишила глибокий шрам, але час загартував його душу, зробивши Віолетту лише згадкою минулого. До сьогоднішнього вечора.

Зал, де проходила зустріч із представниками впливових осіб міста, був заповнений ледь чутним шумом перемовин. Данте стояв у кутку, обернений до залу, спостерігаючи за людьми, які будували й руйнували союзи з обережністю та холоднокровність. І тоді він помітив її.

Вона стояла як тінь, у затінку мармурової колони, її постать вирізнялася вишуканість й самовпевненість. Віолетта. Здавалось, час обійшов її стороною: такою ж витонченою, як і раніше, вона тепер мала якийсь додатковий блиск, магнетичну силу, що привертала до неї увагу. Її темно-каштанове волосся спадало на плечі, а виразні зелені очі відбивали ледь помітну іронію та холодність.

Данте відчув, як його серце на мить пропустило удар, але стриманість і самоконтроль повернули його до реальності. Він зробив крок вперед, поглядом запрошуючи її підійти ближче. Вона помітила його і, злегка посміхнувшись, рушила в його бік, демонструючи рівну ходу, наче вона не поспішала зустрічатися з ним після всього, що їх пов'язувало.

— Данте,— промовила вона тихо, але цього було достатньо, щоб його ім'я прозвучало, як виклик, повний ніжності і болю водночас.

— Віолетта,— відповів він, зберігаючи холодний вираз обличчя. — Не очікував тебе тут побачити.

— О, я лише проїжджала містом, — її тон був таким само іронічним, як і погляд, хоча за цим виразом ховалося щось глибше. — Думала, що пора дізнатися, як живуть старі друзі.

— Друзі? — його брови злегка піднялися, і в кутику рота промайнула ледь помітна усмішка, від якої Віолетта відчула старе знайоме хвилювання. — Якщо не помиляюся, друзі не зраджують одне одного і не зникають у найбільш вирішальний момент.

Вона відвела погляд на мить, а потім знову подивилася прямо в його очі.

— Ми обоє знаємо, що в нашому світі поняття "зрада" — дуже відносне. Ми завжди грали роль, хіба ні?

— Можливо, — відповів він, стримуючи гнів і біль, які ще залишилися в ньому. — Але цього разу я буду грати за своїми правилами. Якщо ти повернулася, щоб продовжити гру, попереджаю: її фінал може бути фатальним.

Віолетта зробила крок ближче, нахилилася, і шепотіла йому на вухо, залишаючи легкий відтінок парфумів, що колись змушували його забути про все на світі.

— Я готова, Данте, — її голос був тихим, але з нотками виклику. — Цього разу я не відступлю.

Її слова залишили у нього гіркий присмак, відчуття неминучості. Він знав, що її поява — це лише початок великої гри, де кожен крок міг коштувати життя. Але щось в її очах змушувала його знову і знову повертатися до спогадів, до того моменту, коли їхня історія ще не була обтяжена зрадою і болем.