Глава десята. Прохання.

     Мені боляче. Дуже боляче. Ніхто не бачить цього, ніхто не хоче звертати на це увагу. Чому люди не хочуть вірити, що я теж можу відчувати біль?

    Я підбігаю до якогось чоловіка, він дивиться на мене із жалістю, але відштовхує мене геть. Він вірить іншим, а не мені!

    Усе всередині мене пульсує й пече. Органи працюють на максимум, як машини з пекла. Серце стучить, стогне, просить, щоб я нарешті зупинився. Але я не можу зупинитись і змусити їх не старатись так заради примарної мети.

    В голові єдина думка - я хочу жити. Дуже хочу...

    Я ПОВИНЕН ВИЖИТИ!

***                        

  Зараз  Варрив нічого не відчував. Зовсім нічого. Дивлячись на трьох великих перед собою - зовсім ще пташенят у своїх здібностях, - перед собою, він думав над тим, якого б завдання їм дати ще, лиш би вони не зупинялись і продовжували працювати.

    Цілий світ вже віддав частину своєї енергії чоловікові, що накликало на людей, які жили там, великі проблеми. З-за цього Варрив зміг ще трохи відновитись і стабілізувати власне положення, не хитаючись на краю життя і смерті.

— Я впевнений, ви вже бачили ушкодження, які мені довелось нанести на звичайний світ, щоб забрати енергію, яка по праву колись належала мені. - Голос глухо відбивається від прихистку, в якому розмістився його господар.

   Першим поклонився Озір, ставши на одне коліно перед господарем. Він завжди вмів тримати обличчя навіть поряд з Варривом, знаючи, що той може його прикінчити одним махом. Він не боявся. Саме за це Варрив і любив Озіра.

— Ми знаємо, господарю. - Мовив чоловік спокійно, повільно встаючи в повний зріст. - Люди в розпачі й не знають, що робити. Майже на всій планеті почався цілий апокаліпсис.

    Варрив кивнув. Енергія для нього завжди була як ланцюг, яким контролювати можна доволі легко. Потягнеш за щось одне, починає додаватись щось інше, подвоючись з кожним разом, якщо ти почнеш заходити все далі. А новина про апокаліпсис трохи потішила чоловіка, попри те, що відчуття це зникло доволі швидко.

— Озір. - Продовжив Варрив, слідкуючи за тим, як чоловік перед ним навіть не сіпнувся. - Я довіряю тобі більше за всіх. Тому я хочу, щоб ти продовжив контролювати ситуацію з іграми. Зараз у мене з'явилось трошки більше справ, тому я сподіваюсь, що розробників ігор ти будеш тримати в залізних рукавицях.

    Ця довіра до Озіра була цілком зрозумілою. Чоловік зрозумів, що є великим і примкнув до Варрива куди раніше за інших. Великий вже не раз доказував своєму володареві, що готовий працювати на нього, навіть якщо йому буде загрожувати смерть.

    Озір поклонився ще раз, тільки куди менше. Йому було дозволено кланятись нижче за інших - Варрив вважав, що раз чоловік добре працює, він має право на деякі малі привілегії.

— Лузо. - Варрив глянув на другого чоловіка. - Тобі я теж в якійсь мірі довіряю. Твоє нове завдання, щоб не шастав то тут, то там слідкувати за реальністю. Якщо там тебе щось насторожить, одразу йди до мене. Я скажу, що робити.

    Лузо поклонився набагато нижче, ніж Озір. Пару секунд постояв так, а потім все ж підняв голову.

    Варрив тим часом перевів погляд на Лургера. Хлопчина був ще меншим за інших великих, тому взагалі поки не мав ніяких привілеїв. Хіба що окрім того, що він став великим. Чоловік вирішив не давати йому завдання на його першій раді, трошки пожалівши, але і його зараз хотів трохи нагрузити.

— Лузо, Озір, вийдіть. - Наказав Варрив, поглядом продовжуючи слідкувати за Лургером.

    Обидва чоловіча швидко вийшли. Варрив не знав, чи це було з-за страху, поваги а чи просто щоб швидше піти. Зараз йому був цікавий саме Лургер.

— Я поки не наважувався нагружати тебе, хотів трохи послідкувати. Але зараз я нарешті хочу дати тобі завдання.

    Хлопець явно трохи напружився, Варрив це точно бачив. Злегка посміхнувшись, чоловік повільно встав. Тіло знову занило, не бажаючи нормально рухатись, але Варрив примусив себе пройти до невеличкого вікна, яке відкривало гарний краєвид на гори й невеличкий ліс.

     Як добре, що мене до сих пір не знайшли.

— Ти колись відчував закоханість? - Варрив вирішив зайти здалеку.

    Лургер довго мовчав, наче вагаючись, чи варто говорити відкрито, а чи варто все ж збрехати. Коли Варрив вже хотів озирнутись і почати знову говорити, хлопець нарешті мовив:

— Колись відчував кохання. Але... Але воно згодом пройшло. - Останні слова явно дались йому важко.

— Чому? - Майже одразу запитав Варрив.

— Дівчина, в яку я закохався, не відповіла почуття і відштовхнула мене.

    Кілька секунд обидва мовчали. Варрив почав потихеньку відчувати насолоду, що хлопець згадав не дуже приємні почуття, тому вирішив дати йому час. Лиш потім чоловік озирнувся до Лургера.

— Твоє перше завдання - знайти мені одну дівчину, яка мене зараз сильно цікавить.

***                     

    Лургер сильно хвилювався за Запітую. Варрив явно не так просто почав розмову про кохання. Чи міг чоловік закохатись в подругу? Але яким чином? Вони могли побачитись максимум раз, та й то Лургер не був певен, що ці двоє колись зустрічались! Так ще й дівчина могла не відповідати на почуття чоловіка.

    Це ненормально. Ні. Це супер-ненормально! Навіть якщо Запітуя відповість на почуття чоловіка, у них всеодно може бути велика різниця у віці. Ці відносини можуть бути ненормальними, можна навіть сказати токсичними. А якщо Запітуя не відповість? Тоді срака всьому світу! Варрив же може виявитись неврівноваженим гівнюком, який не бачить нічого окрім власних почуттів.

    Треба щось зробити, щоб забезпечити безпеку подрузі. Але що? Що, якщо за Лургером слідкують і якщо що, докладуть Варриву? 

    Хлопець різко встав. Як же він міг забути про можливість писати записки? Він просто може там написати про небезпеку, віддати її Айсбергу - якщо дівчина ще не звалила в іншу гру, - і хлопець передасть записку Запітуї. І тоді вони разом зможуть щось придумати! Бо наврядчи можна відкаразкатись відмазкою «ну, я її майже спіймав, але вона від мене звалила, бо як виявилось, мала куб Озіра і мені доведеться її шукати знову».