Глава дев'ята. Час разом.

     Айсберг знайшов Запітую, коли та сиділа на пагорбі і насолоджувалась теплою за останній час погодою. Хлопець був радий, що може з кимось поговорити, доки його ігрові батьки зайняті своїми справами.

— А якими були твої батьки? - Перше, що вирішив запитати Айсберг через три хвилини мовчання.

    Запітуя зиркнула на Айсберга і подумала, чи варто відкривати цю рану знову. Звісно, тепер дівчина куди легше переносили думки про своїх справжніх батьків, але згадки про хороше життя все ще змушували її інколи завмирати.

— Ой, вибач... - Продовжив Айсберг, і в його голосі з'явився легкий сором. - Ти не хочеш про це говорити, бо це для тебе болючя тема, так?

— Ну чому ж не хочу? - Зітхнула Запітуя. - Давай трохи розповім. Тільки якщо ти розкажеш щось про своїх справжніх батьків!

    Хлопець задоволено кивнув. Сівши на пару сантиметрів ближче, він вже відкрито глянув на Запітую, готовий уважно слухати дівчину.

— Мої батьки доволі хороші люди. Коли я ще була з ними, вони дуже любили мене і майже ніколи не сварили. У нас навіть була собака. Я дуже люблю їх і шкодую, що гра відняла їх у мене.

    Дівчина поки що не хотіла говорити Айсбергу ні про куб, ні про Варрива. Звісно, хлопець наче непоганий, але він, схоже, любить поговорити. Це може зіграти поганий жарт з тією інформацією, яку Запітуя могла колись довірити хлопцеві.

    Коли Запітуя замовчала на пару хвилин, Айсберг зрозумів, що настала його черга говорити.

— А мої батьки постійно були зайняті роботою. Прям як і тут... - На секунду в голосі хлопця з'явився сум. - Але то нічого. Я завжди знаходив, чим себе зайняти. До речі, я хотів би дещо тобі показати. Про це знають тільки ті, хто грають в цю гру дуже давно.

    Запітуя не встигла нічого подумати, як Айсберг легенько підштовхнувши її вперед, повів за собою. Хлопець лиш інколи злетав в пориві емоцій, але намагався стриматись, щоб дівчина не загубила його і встигала йти.

    Сама Запітуя не могла зрозуміти, що хлопець хотів їй показати. На кілька секунд вона навіть почала думати про пастку, бо Айсберг міг якимось чином дізнатись, що поряд заритий в землю куб. Але дівчина спробувала заспокоїтись. Хлопець виглядав щасливим, наврядчи хтось виглядав би так, якби у нього було завдання когось прикінчити, спробувавши зробити це непомітно при цьому.

     Вони потихеньку почали підходити до краю карти, де довкола зовсім нічого цікавого не було. Запітуя знала, що в багатьох іграх - і ця була не виключенням, - є невидимі стіни, які не дають гравцям провалитись в безодню.

— Ти впевнений, що ми йдемо туди, куди треба? - Невпевнено запитала дівчина, порівнявшись з хлопцем.

— Так, впевнений! - Якби Айсберг мав звичайний, людський рот, він би точно хитро посміхнувся. - Не бійся. - І, швидко опинившись позаду Запітуї, швидко штовхнув її кілька разів вперед.

    Дівчина заплющила очі, відчувши, як все всередині починає холонути від страху. Вона вже була готова відчути, як упреться в стіну і Айсберг просто придавить її, не помітивши, що нічого не спрацювало - а може, це і був його план? - як відчула, що нічого не сталось. Запітуя все ще могла впевнено стояти на чомусь, що більше не нагадувало звичайну землю.

    Запітуя наважилась відкрити очі лиш через кілька секунд, не відчуваючи польоту. Айсберг якимось чином зміг проштовхнути її за край карти в безодню, де гравці не могли падати. Озирнувшись довкола, Запітуя помітила, що позаду залишилась карта, а Айсберг сидів поряд, ледь не сяючи від задоволення. Хлопець дійсно сяяв. Він, схоже, не міг контролювати полоси на тілі, якщо емоції були доволі сильними.

— Ну як, подобається? - Запитав Айсберг у Запітуї, коли дівчина знову подивилась на нього.

— Так... - Видихнула Запітуя. - Як ти... - Вона на секунду зам'ялась, знову озирнувшись.

— Знайшов це місце? - Закінчив за дівчину Айсберг. - Та просто нудно стало, ось і вирішив поекспериментувати, скажімо так. Тільки треба трошки далі пройти, щоб інші гравці нас не помітили і не захотіли потрапити сюди так само.

— А що, це якесь таємне місце? - Поцікавилась Запітуя, коли вони пішли вперед.

— Не те, щоб таємне. Просто багато нових гравців не знають про такий баг, який існує, мабуть, вже більше двох років.

    Запітуя знову невпевнено озирнулась. Карта поступово віддалялась, а біла бездна продовжувала переслідувати їх.

— А ми випадково не загубимось?

— Не хвилюйся. - Айсберг йшов поряд з Запітуєю крок в крок, щоб дати дівчині звикнути. - Я колись намагався долетіти до краю бездни, думаючи, що там є щось, але в кінці знову натрапив на карту. Але трошки іншу.

    «Значить, усі точки - одна єдина карта. Тільки ці точки знаходяться надто далеко, з-за чого розробник вирішив створити телепорт» - подумала Запітуя. - «Цікаво, так і було задумано, а чи це просто помилка, яку ніяк не можуть виправити?»

— Спробуй наздогнати мене! - Різко кинув Айсберг і побіг вперед, намагаючись не використовувати крила.

    Спочатку Запітуя зовсім не зрозуміла, що від неї хочуть. Потім зрозумівши, що Айсберг хоче трохи погратись, вирішила, що чому б і ні? Усі ці проблеми не давали дівчині згадати, що їй всього лиш п'ятнадцять років і що вона має право трошки відволікатись від важких справ.

    Давши хлопцеві фору лиш в кілька секунд, Запітуя побігла за ним, відчуваючи себе вперше за останній час задоволеною. Спочатку дівчина не хотіла так швидко наздоганяти Айсберга, вивчаючи те, як він бігає, але потім трошки пришвидшилась і нарешті спіймала його, поваливши на землю. Обидва тихо засміялись.

    Відпустивши Айсберга і перевіривши, чи все у нього добре, вона почула від хлопця:

— Тепер твоя черга втікати!

..                     

..                          

..                          

..                        

..