Глава восьма. Батьки.

    Що, якщо статуетки нема? - перше питання, яке задав сам собі Лургер, коли прокинувся. Що, якщо Лузо просто все придумав, лиш би розпитати Лургера про куб? Чоловік міг сказати все, що завгодно.

   Йдучи до невеличкого озера, щоб хоч трохи обличчя промити після сну, хлопець продовжував мучати себе подібними думками. Чи міг чоловік збрехати? Якщо так, то які на це були підстави? 

    Щоб виманити інформацію про куб по реакції? Типу якщо якось зреагував, значить брешеш або ні... Та ні, всеодно якось не дуже правдоподібно. Тоді б Лузо просто запитав у хлопця щось про куб, особливо не уточнюючи. Може, якось «петляючи», щоб хлопець точно здогадався, про що йде мова, але запитав, не вигадуючи всяку фігню.

    Зірвавши пару ягід і опустивши в воду, Лургер швидко прожував їх.

    Чому взагалі Лузо вирішив знайти куб? Може, допомагає Озіру, бо став боржником, чи вони просто непогані друзі? А може, цей куб має щось особливе - окрім зброї і можливості телепортації, - в собі, з-за чого стає ще більш особливим? Бо Лургер не міг так просто повірити, що Озір з кимось може наблизитись. Особливо якщо це хтось з великих.

— Лургер? - Почув хлопець позаду і озирнувся,побачивши Лузо.

    «Чорта згадаєш, прийде...» - подумки видихнув хлопець і повністю розвернувся до чоловіка. Лургер намагався зрозуміти хоч по чомусь, для чого Лузо прийшов сюди, знову знайшовши хлопця. Але чоловік нічим не видавав себе, надто добре все приховуючи.

— Бачу, ти звик до цього зовнішнього вигляду, раз постійно повертаєшся до нього. - Лузо посміхнувся, тихо хмикнувши, . - Ти ще не був у реальному світі?

    Хлопець на секунду завмер. Точно! Він вже й забув, що може виходити з гри, хоч і двічі на тиждень. Але яким чином Лузо дізнався про це? Невже так видно? Чи він просто хоче перевірити Лургера?

— Вже був. - Швидко збрехав хлопець.

— О, справді? - Лузо явно трохи здивувався, хоч і намагався це не показувати. Значить, точно очікував відповідь «ні, не був». - І як там тобі?

    Чоловік явно чекав, що Лургер спалиться. Що скаже щось, що видасть його. Але хлопець не хотів видавати себе, не знаючи справжніх мотивів теоретичного суперника. Лузо міг бути темною конячкою в цій війні, тільки би дізнатись, за яку сторону він грає напевно.

— Ну, в принципі... - Лургер методично намагався придумати щось підходяще. Щось, що звучало б правдоподібно.

— Не сподобалось видовище, правда? - Усмішка з обличчя Лузо поступово зникла. - Знаю, не дуже гарна картина. Але що поробиш, якщо так треба.

    Коли Лузо нарешті здриснув, сказавши, що має якісь там справи, Лургер сховався в тінях дерев і сівши на землю, потер потилицю.

    Як потрапити до світу людей? Хлопця ж ніхто цьому не вчив! Як і не вчив телепортації між ігровими світами... Може, спробувати навмання щось зробити? З якоюсь вірогідністю це все ж може прокатити, але тоді це може забрати надто багато сил, а час потихеньку спливає. І не факт, що Варрив буде до великих милосердним.

    До звичайного світу Лургер потрапив суто випадково - так само, як і зрозумів, що може переміщатись між іграми. Це стало для нього не очікуванням, що хлопець навіть почав думати, що це ще якась гра, в яку він потрапив, недостатньо сконцентрувавшись. Але ні, як виявилось через кілька хвилин, це була справжня реальність.

    Відчуваючи слабкість по всьому тілу, хлопець змусив себе встати. Він намагався не звертати увагу на те, що м'язи протестували проти ледь не кожного легкого поруху. Лургер же не міг пропустити все лиш з-за того, що не підготувався хоча б морально!

    Довкола наче стався апокаліпсис. Багато будинків було зруйновано, людей на вулиці майже не було, а ті, хто був, перебігали між розвалинами, наче боялись, що їх хтось знайде. Коли Лургер підійшов до якогось чоловіка з бажанням запитати, що взагалі сталось, чоловік зі страхом і ненавистю в очах відігнав хлопця геть, не давши йому навіть рот відкрити.

    Лургер вирішив поки не здаватись - хтось же повинен сказати йому, що коїться в світі. Але кожного разу, коли він до когось підходив, у них була така ж сама реакція, як і у чоловіка - страх і ненависть.

    «Та що ж це в світі коїться то?!» - подумки скаржився Лургер, йдучи по знайомій вулиці - пощастило ж опинитись в рідному місті а не десь в Африці. - «Чому люди гонять мене геть? Невже вони так відвикли від зовнішнього вигляду інших людей, що вже не розуміють, де щось погане, а де поки не дуже?»

    Дійшовши до власного будинку, Лургер задрав голову, щоб подивитись, наскільки постраждав дім і чи світиться для десь світло. Сам будинок майже не постраждав, що було рідкістю в такі часи. Хіба що на деяких поверхах були зламані вікна і звідкись щось явно повитягували. Лиш в двох поверхах жевріли невеличкі вогники або від полум'я, або від чогось подібного. Цікаво, чи батьки ще тут?

    Хлопець не поспішав підійматись аж на п'ятий поверх. Не тому, що не хотів до батьків, які, можливо, не були б раді його зустріти. А тому, що лифт не працював, а сходи були в деяких місцях зруйновані.

    Опинившись перед дверима власної квартири, хлопець приклав вухо до дверей, намагаючись почути хоч щось, що точно сказало б, що в квартирі є хоч якесь життя. Кілька довгих хвилин він зовсім нічого не чув. Коли Лургер вже хотів було піти геть і пошукати когось іншого, він почув тихий шепіт. Відкривши двері - замок, як виявилось, був зламаним, хлопець спробував почути, про що говорять.

— Я вже не можу жити так, Артуре! - Почув Лургер голос, схожий на голос матері, але куди слабший. - У нас майже нема їжі, а одяг не підходить до холодів! Я не переживу цю зиму!

— Будь ласка, потерпи ще трохи... - В голосі батька була втома, яку чоловік намагався сховати. - Ми щось зможемо придумати.

— Що?! - Викрикнула мати, не стримавшись.

    Щось всередині Лургера кардинально перевернулось. Скільки хлопець пам'ятав себе, він таємно ненавидів батьків ледь не все своє дитинство. Спочатку з-за «дурної» на погляд хлопця релігії, потім з'являлось все більше речей, за які він дозволяв собі ненавидіти батьків. А зараз вони такі беззахисні, наче не примушували Лургера молитись кожного дня в кутку...