Глава сьома. Вночі.

    Запітуї снилось, наче її хтось кликав. Спочатку голоси були знайомими. Вони були схожі на голоси батьків, які гукаючи, питали, де «ховається» їх донька. Але потім вони злились в один, дуже неприємний голос.

   Дівчина знала, що це його голос. Знала, що прислухатись до нього не варто - всеодно не почує нічого хорошого. Але голос ставав все голосніше, з-за чого ігнорувати його ставало все важче.

— Прийди!... - Нарешті почула Запітуя. Це, мабуть, було єдине, що вона змогла розібрати перед тим, як прокинутись.

..                     

..                   

..                   

..                     

..                  

— Так, що у нас є? - Почала тихо Запітуя перед тим, як почати жувати. - Обидва великих створили якісь речі, які їм допомагали або допомагають. Озір створив куб і може продовжувати за ним полювати навіть зараз, коли пройшло чотири дні. Лузо створив статуетку, думаючи, що це таке традиція у великих - створювати якісь речі, стаючи на «пост». Але чи міг Лузо набрехати, сказавши, що думав про традицію? Чи міг він створити статуетку, бо так треба було Варриву?

   Дівчина намагалась ігнорувати неприємні відчуття, які виникали, коли вона згадувала Варрива. Але серце всеодно заходило в скаженому ритмі, коли перед очами з'являлись фрагменти зі сну.

— Усе можливо. - Лургер зітхнув. - На жаль нас поки троє. Якби було більше, можливо було б вже більш точно сказати, чи збрехав Лузо. Але якщо все ж уявити, що ці речі були створені спеціально, навіщо тоді це Варриву? Щоб контролювати великих?

    Це звучало доволі логічно, хоч і не мало поки «твердої землі», щоб казати, що це стовідсоткова правда. Варрив слабкий, він поки що набирає сили. Великі мають доволі цікаві й, може, інколи сильні здібності. Ось Варрив і міг придумати такий «закон» для великих, який м'яко натякав би, щоб великі створили річ, прив'язану до себе для контролю.

    Але чому Варрив поки не забрав ні статуетку, ні куб у великих? Не встиг? Чи просто хотів поки не давити на своїх підлеглих, щоб це не здавалось підозрілим?

— До речі, а де сама статуетка? - Запітуя ще більше понизила голос, з-за чого Лургеру довелось нахилитись, щоб хоч щось почути. - Може, Лузо казав щось про її розташування?

    Лургер фиркнув і теж доволі тихо мовив:

— Хоч він і любить трохи потриндіти, але про статуетку взагалі нічого не сказав. Доведеться, мабуть, самому якось пошукати.

    Обидва знову затихли, озираючись кожні кілька секунд. Вони розуміли, що ступають на крихку поверхню, ось так розмовляючи у якійсь грі, де хтось з великих міг мати очі й вуха, тому намагались говорити обережно.

    Прожувавши ще один шматок м'яса, Лургер знову нахилився до Запітуї.

— Ти точно впевнена, що куб буде у тебе в безпеці? Може, я інколи буду його про всяк випадок брати з собою?

— Ні, не треба! - Впевнено мовила дівчина. - Якщо почнуть більш активно шукати, я зможу знайти десь тут місце і сховати.

— Але я можу пересуватись між іграми! Мені легше ховатись! - Знову почав заперечувати Лургер.

   Йому не подобалось те, що Запітуя взяла велику відповідальність на себе. Він хвилювався за дівчину, бо зараз такий час, що всяке може статись. Особливо якщо йде річ про те, що створив один з великих.

    Сама Запітуя закотила очі. Знову він за своє. Ну чому він ніяк не може зрозуміти, що навіть якщо сам Варрив сюди припреться, він нічого не знайде, бо карта доволі широка і куб може бути де завгодно?

    На кілька секунд Запітуя задумалась над тим, чи варто все ж Лургеру розповісти про те, що Варрив вже вдруге з'явився у її сні? Над хлопцем наче ще брали контроль, як думала до цього дівчина. Але він тоді так різко зник, сказавши потім, що пішов на якусь раду... Чи могло це бути тим, про що думає Запітуя?

    «Ні, не сьогодні» -  майнула думка в голові. - «Коли все більш спокійним буде і я точно буду впевнена, що він мені нічого не зробить...»

    Розійшлись друзі під вечір, до цього думаючи над усім, що було і могло статись. Вони придумали хоч якийсь план - зустрічатись рідко, в місцях, де буває мало гравців. Лургер навіть запропонував придумати свою жестову мову, або хоча б придумати, як показувати якісь «казусні» слова лапами. Це могло допомогти зберегти хоч якусь конфіденційність.

    Коли вже настала ніч, Запітуя вирішила не йти до батьків, щоб заночувати з ними в печері. Вона розуміла, що дорослі будуть хвилюватись, бо звикли, що донька зазвичай спить і печері. Але зараз Запітуя хотіла побути сама.

    Поклавши голову на землю, де Запітуя зарила кілька годин тому куб, дівчина заплющила очі. Усі ці події впали на неї важким тягарем, і дівчина не знала, чи зможе перенести їх усі, якщо з'явиться ще щось гірше. Хоча, здавалось би, куди ще гірше...

— Теж не спиться?

    Запітуя здригнулась. Вона рефлекторно хотіла встати й побігти, але вчасно відкрила очі.

    Перед нею стояв Айсберг. Тільки він виглядав замученим і на боку мав велику рану,яка вже почала загоюватись, але на яку не можна було подивитись без жалю.

— Що сталось? - Тихо спитала Запітуя, все ж вставши, щоб трошки порівнятись.

— Напали Чорні Діри, думаючи, що я приховую від них їжу. - Хлопець сумно зітхнув. - Її й без того зараз мало, а тут ще й вони...

— Почекай... Але ж здобичі кілька днів тому ще багато було!

— Було. Але буває таке, що кілька тижнів її багато, а наступні кілька тижнів її або дуже мало, або взагалі нема, з-за чого доводиться їсти одні ягоди.

    Кілька секунд Запітуя розглядала у темряві рану Айсберга. Вона хотіла впевнитись, що хлопець не має зараження. Що йому нічого не грозить. Але в цій темряві неможливо було щось нормально розгледіти. «Значить, завтра погляну» - пообіцяла сама собі дівчина і встала з нагрітого місця.

— Сідай. - Запітуя кивнула на своє місце. - Ночі зараз холодні у всіх точках.