Глава шоста. Питання.

   Лургер громив усе, що знаходив довкола - дерева, камені, траву. Інколи під гарячу лапу потрапляли гравці, які не встигали втекти, тому намагались зробити це в той момент. Вони не розуміли, що відбувається, але й розбиратись ніхто поки не збирався.

— Значить, сука, у тебе є хлопець?! - Гарчав Лургер, руйнуючи ще одне дерево поряд, при цьому намагаючись не зриватись на крик, щоб ніхто його не почув.

    Стовбур зі скрипом почав повільно падати вниз. Хлопець відскочив убік, щоб дерево не впало на нього, і важко дихаючи, глянув, що ще можна було би зламати, щоб хоч якось зупинити лють.

    Йому було так не насрати на судьбу Коті й те, з ким вона зустрічається, що Лургер забув про те, що вже почав трохи контролювати себе. Усі його старання пішли коту під хвіст, але хлопцю вже було на це абсолютно плювати.

    Кожен стовбур, кожен камінь, який Лургер трощив, мав різні обличчя. Але він мав одну єдину особистість - хлопця, який посмів зайняти його місце.

   Скільки б Лургер не намагався запевнити себе, що йому плювати на все, що пройшло надто багато часу і що це все - ненормально, йому було плювати. Щось всередині постійно горлало він зайняв твоє місце, дізнайся, знайди, зроби все, щоб вона була тільки твоєю.

— Це ненормально... - Прошепотів Лургер сам собі, схопившись за голову.

    Десь на підсвідомому рівні хлопець намагався запевнити себе, що таке реакція ненормальна. Фактично, вони більше ніхто один одному. Вони не розмовляли стільки часу, та й Котя вже давно розставила межі.

    Але все всередині кипіло. Відчуття, які хлопець намагався ховати стільки років неприємним гноєм вийшли на поверхню. Лургер ніяк не міг подавити в собі ці відчуття. Він навіть не знав, як правильно все це робити, з-за чого ще один камінь був жорстоко зруйнованим.

— Та що б ти... - Прошипів Лургер, врізавшись тілом в на диво уціліле дерево. Воно почало падати.

     Хлопець хотів проклясти дівчину, усе кричало, щоб він зробив це вголос, або хоча б подумки, якщо рот знову не відкриється. Але він не зміг нічого зробити - ні подумки, ні в голос. Чому - і сам не знав.

    Лургер навіть не помітив, що його очі знову починають потихеньку чорніти. Та й звідки? Думки зовсім не тим зайняті. Йому було плювати, що він злиться. Що з-за цього може статись щось погане. Лургер лиш думав, що йому дуже боляче. Стільки часу було потрачено з-за якихось кількох хвилин, які усе зруйнували.

— Лургер? - Почув він голос позаду і видихнув. Цей голос запитав через кілька секунд так, наче нічого зовсім не відбувається: - У тебе все добре?

    На кілька секунд хлопець заплющив очі. Спочатку він намагався заспокоїтись, відчуваючи, що щось всередині ворушилось вже кілька хвилин, намагаючись наставити його на стежку помсти. Потім, Лургер спробував не злитись з-за того, що Веспера з'явилась так невчасно.

— Йди геть. - Прогарчав він, не озираючись. - Я не хочу нікого зараз бачити.

    Різко, все всередині Лургера похололо. Наче й не було тієї бурі з емоції. «Та  що ж це відбувається?!» - майнуло в голові хлопця. - «Може, нестабільність з-за того, що я тепер великий?». Теорія була непоганою, але перевіряти якось не дуже хотілось.

— Якщо тобі треба з кимось поговорити, то я можу вис...

     Веспера не встигла договорити. Лургер різко розвернувшись і за кілька кроків наблизившись до неї, притис її до землі. Його руки спочатку врізались в плечі дівчини, причиняючи біль, потім перемістились вище.

    Сама Веспера відчула, як усе всередині неї завмерло на кілька секунд. Вона, мабуть, вперше почала боятись Лургера, відчуваючи, як організм почав стискатись разом з шиєю і душею.

— Лург...

— Заткнись. - Хлопець не хотів чути її.

    Дівчина сильно бісила його. Бісила настільки, що Лургер знову не міг нічого нормально сказати. Але принаймні, він міг рухатись.

    На кілька секунд перед очами Лургера замість Веспери з'явилась Запітуя. Галюцинація була настільки реальною, що хлопець навіть почув, як дівчина починає все тихше дихати і навіть вже не намагається його покликати чи якось заспокоїти.

    Лургер нарешті відпустив шию Веспери і вставши з землі, швидко пішов геть. Він не хотів дивитись на дівчину. Не тому, що йому було соромно за власні дії, а тому, що Веспера явно прийшла до нього, щоб знову на щось пожалітись.

    Дівчина за Лургером вирішила не йти. «Може, ще охолоне...» - подумалось їй.

..                  

..                

..                 

..                  

..                      

    Наступного ранку з Лургером поздоровкалось пару «колег», які були на ранг нижче нього. Чи просто впізнали його, чи просто почули, що хлопець колись трощив галявину, через що вирішили про всяк випадок поздоровкатись.

    Пізніше він зрозумів, що все більше колег впізнає його. Значить, вже багато хто знає, що він - великий. При тому схоже, що великих тут, у some evolution в якійсь мірі поважають. Або бояться...

    Цікаво, як відреагує на це Запітуя, коли Лургер розповість їй про це. Взагалі, дівчина вже знала, що хлопцю довелось піти на раду, коли він нарешті повернувся. Він ледь змусив себе їй щось розповісти перед тим, як повернутись у some evolution, щоб спробувати трохи розслабитися. Бо вже тоді він відчував себе м'яко кажучи паскудно.

    Чи скаже вона жартома, що він тепер став популярним? А чи може порадить щось, до чого Лургер ще не встиг додуматись?

— Лургер! - Почув він голос Лузо десь збоку і озирнувся. - Ти як? - Запитав він, підійшовши і «по-дружньому» поклав руку на плече.

— Чудово. - Хотілось Лургеру задати хоча б кілька питань про великих і те, що відбувається з ним самим, але щось всередині сказало, що це буде не дуже гарно. - А ти як?

— Непогано. Я тільки-но звільнився. Може, трошки поговоримо? - Запитав Лузо знову, відводячи хлопця трошки далі від місць, де можуть бути люди.