Глава п'ята. Зустріч.

    Запітуя знайшлась не одразу. Лургер вже навіть почав думати, що вона зовсім не тут, шукаючи дівчину вже третій день. Що його нова здібність - якщо, звісно, вона була і хлопець нічого собі не надумав, - просто помилилась. Що вона просто перенесла його в якусь рандомну гру. Але коли на нього налетів малий динозав і притиснувши до землі, почав обіймати, як міг, Лургер зрадів.

— Нарешті ти прийшов! - Вигукнула Запітуя, коли злізла з хлопця. - Але як? Куб же, мабуть, один!

— Не забувай, що я великий. У мене є свої козирі в рукавах. - Вставши з землі, Лургер запитав: - Ти як взагалі? Ніхто не ображав?

— Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, що взагалі відбулось за весь цей час.

    Запітуя, коли вони йшли до берега річки, щоб трошки поїсти, розповіла про те, що сталось з кубом, коли вона вирішила напасти на того гравця. Вона також висунула теорію, що куб міг відчути, що дівчині потрібна була допомога і дав їй зброю.

— Може відчув, що ти гідна нього, тому й допоміг? - Припустив Лургер. - Все ж, ми ще не знаємо, хто його створив, для яких цілей і чи є у нього власний «характер».

— Або може просто був запрограмований давати зброю, коли відчуває, що поряд битва. - Докинула свою думку Запітуя.

    Пройшовши до річки, обидва на якийсь час замовчали. Потім, Запітуя нарешті не витримала і мовила:

— Добре, теоретично, куб створили для захисту. Зрозумів, що тебе ось-ось приб'ють - запалюєш у іншу гру. Відчуваєш, що битва все ж неминуча - він дає тобі меч. Але питання - хто його міг створити? Великі наврядчи, дивлячись на те, що ти й без куба можеш телепортуватись.

— Ну, насправді, Озір сказав, що великі зазвичай мають різні здібності, і це залежить вже від самого великого. То мені пощастило, що я можу телепортуватись. На рахунок інших я не знаю...

— Значить, можливо, точно хтось з великих.

   Запітуя була би тільки рада, якби ця теорія тільки підтвердилась. Бо якщо підтвердиться, треба буде придумати, як сховати куб і не попастися на тому, що він колись у неї був. Все ж, судячи за розповіддю Лургера, великі - Озір принаймні, - доволі жорстокі.

    Куб дівчина віддавати вже не хотіла. Принаймні, так просто, якщо хтось з великих все ж колись прийде його спробувати забрати. Ця річ - доволі сильний артефакт, який ще зможе зіграти свою роль і майбутніх битвах і переміщеннях по іграх. Тим паче великий може бути сам винен, що не услідкував за власним артефактом.

— Ми ж куб так просто вже не віддамо? - З надією запитала у хлопця Запітуя.

— Звісно ні. Спочатку вони його знайти повинні.

   Лургер і Запітуя сіли біля річки так, щоб їх тіні не відображались на воді. Запітуї було легше, бо вона була куди меншою. Лургеру ж доводилось часто ховатись, забуваючись. Очікуючи, коли буде пропливати поряд риба, обидва гравці завмерли, сподіваючись, що чекати доведеться недовго.

   Перші чотири риби були дуже малими. Ними неможливо було нормально наїстись. Принаймні, Лургеру, який погано їв, коли шукав Запітую. Але принаймні, було вже хоч щось.

    Запітуя поклала перед хлопцем дві свої рибини.

— Я всеодно поснідала пару годин тому. Мені однієї вистачить.

— Впевнена? - Лургер підняв на неї погляд.

     Запітуя кивнула головою. Лургер нахилився і швидко, майже не жуючи, проковтнув усю рибу, яка лежала перед ним.

   Дівчина різко повернулась в сторону, коли гострим зором почула, що хтось наближається до них. При цьому цей хтось навіть не намагався приховати своє наближення. Невже це той самий гравець, який вирішив помститись?

    Але замість незнайомця вона помітила Айсберга, який з цікавістю переводив погляд то на Лургера, то на Запітую. Цікаво, чи він очікує, що дівчина їх познайомить?

    Лургер теж підняв голову. На секунду в його очах майнули насторожені спалахи, тому Запітуя поспішила його заспокоїти:

— Все добре, він свій.

    Лургер трошки примружився, наче вагаючись. Він явно оцінює Айсберга - чи можна йому довіряти і чи не варто в найближчі хвилини готуватись до можливої битви.

    Айсберг тим часом зробив пару кроків вперед, наче оцінюючи границі дозволеного. В його очах Запітуя бачила легкий страх вперемішку з цікавістю. При тому остання емоція ставала куди сильнішою з часом.

— Вперше бачу дилофозавра альбіноса. - Нарешті промовив Айсберг, зруйнувавши крихку тишу.

    Запітуя тихо хмикнула, згадавши, що хлопець має на тілі полоси, які в свою чергу можуть горіти за його власним бажанням. Це ясно спричиняло деякі неприємності з однолітками - тими, хто про це якимось чином все ж дізнався, - але, схоже, зараз Айсбергу буде куди легше. Все ж знайшовся хтось, хто теж якось відрізняється від інших.

     Можливо, їм трьом взагалі пощастило, що вони знайшли один одного. Айсберг мав «проблеми» з тілом, Лургер часто був один, Запітуя була звичайною дівчиною аж до того, як до неї навідався уві сні Варрив. Вони могли би підтримувати один одного, якби між ними з'явилась дружба.

— І... Що? - Невпевнено запитав Лургер, явно не знаючи, як варто продовжити розмову. - У цій грі це дійсно рідкість?

— Так, як і у реальному житті. Я взагалі колись бачив велоцераптора альбіноса, але він був малим, і йому не пощастило натрапити на гравця з доволі великим рівнем. Як то кажуть - хай земля йому пухом. А тобі пощастило, ти дожив до свого віку. Правда, рівень ще маленький, але це можна швидко виправити.

    Лургер хотів було відкрити рот і сказати, що він не збираються в найближчий час прокачувати рівень персонажа в якійсь іншій грі. Мало того, що йому хотілось дізнатись більше про свою нову можливість і її межі, хлопцеві ще хотілось зрозуміти, на що ще він може бути здатен. Але він вчасно стулив пельку.

    Вперше за останній час хтось не відштовхував його, а йшов на зустріч. І навіть попри те, що Лургеру не дуже подобались люди, які надто багато й часто розмовляють, схоже, хлопець готовий був вперше на якийсь час переступити себе й потерпіти. Тим паче якщо враховувати, що Запітуя вже знає цього хлопця, і, можливо, колись зможе йому довіряти. Якщо, звісно, Айсберг зможе довести, що гідний довіри...