Глава вісімнадцята

     Майк вийшов з ванної кімнати веселий та задоволений. Він впав на наше велике ліжко і наспівував якусь відому пісеньку. Я кинула боротьбу з безладом на кухні та вмостилася біля нього. Він ліниво потягнувся, а потім раптом сів і подивився на мене:
     — Знаєш що, а поїхали нові шпалери у вітальню купимо! Хочу все в будинку змінити!
    Я перекинулася на другий бік, нікуди не хочу їхати. Майкл нахилився над моїм вухом та прошепотів:
     — Я ж будую новий замок для моєї королеви.
      Вмовив чи підкупив, не знаю, але я погодилася. Ми зайшли у будівельний центр. Великий магазин мав напрочуд маленький вибір. Насилу знайшовши підходящу люстру та карнизи, ми пішли дивитися шпалери, проте жоден малюнок мені не сподобався. Я незадоволено бурчала, коли подзвонила Саша. Вона розповіла, що щойно отримала від подруги жахливу звістку. Хлопчик, з яким вони розам ходили на малювання, загинув під Бахмутом кілька днів тому. 
     Майже дитина, я добре пам’ятала його у блакитному халаті заляпаному глиною та фарбами. Я взяла Майкла за руку, квіти на шпалерах зробилися сіро-чорними. Він подивився на мене і знову без дозволу прочитав думки у моїй голові. Його рука стисла мою долоню:
     — Послухай мене, ти тут не через війну! Ти не втекла! Ти не перевертень! Ти моя дружина, моє кохання, моє життя! Ми будемо разом у будь-якому випадку! Просто повір мені й довіряй!

                                            ***
      Поступово каламуття моїх думок осіло на дно, а може і розчинилося зовсім. Паливо сорому відвологло і підпалити його ставало дедалі важче. Не знаю, чи я зрозуміла щось важливе, чи може дізналося про нове, чи просто втомилася страждати. Минуле більше не вимагало в мене пробачення, а майбутнє обіцяло не діяти без мого дозволу. 
      Саша отримала запрошення до університету, її співбесіда виявилася успішною. Ми влаштували на їх честь справжнє свято, а потім  вона переїхала від нас і почала навчання у магістратурі. Невдовзі її запросили працювати у місцевій школі спочатку асистентом, а через пів року вона почала викладати іспанську. Моя дівчинка стала дорослою, тепер я точно знаю, що в неї попереду прекрасне життя.
      Мама жодного разу не відповіла на мої повідомлення, це важко, але нове життя допомогло мені зрозуміти важливу річ. Дорослі батьки так само мають право залишати нас, як і дорослі діти. В них є своє життя й вони самі вирішують, як його прожити.
    Кожна доля колись дає, а колись віднімає, головне дозволити людям любити себе, а собі — любити людей. В мене поки не зовсім виходить, але я намагаюся вчитися.

                                            ***
     Ми збиралися на відпочинок в Іспанію. Втомлений Майкл мріяв про тепле море, а я складала речі у валізу і зовсім не розділяла його захоплення. Останні дні в мене боліла голова, важко засинала й часто прокидалася вночі. Їсти не хотілося зовсім. Перехідний вік — важкий період для жінок мого віку, треба його пережити. Знайома дівчина поїхала провідати батьків в Україну, я замовила в неї пігулки й чекала, коли їх отримаю.

     Літак м’яко приземлився в аеропорту Барселони. Повітря обпалювало шкіру з першого кроку. Ми добралися до готелю о другий, Майкл кинув валізу та побіг на пляж. Я вирішила, що до вечора сидітиму під кондиціонером. Мені нестерпно хотілося спати, тіло розімліло і я влізла у ліжко. 
 

                                             ***
      Через два тижні мені виповнилося сорок сім років, а за три дні до цього дві червоні стрічки на тестовому папірці показали, що життя не має наміру зупинятися.