Глава восьма

    Співчутлива грекиня вочевидь втомилася від українських гостей. Вона все частіше запитувала у приятельки, що та планує робити далі. 

   За три тижні в Афінах Ганна не знайшла жодної реальної інформації про допомогу. Влаштуватися на роботу можливостей не було, чоловік подруги у перший день повідомив її, що з вакансіями в них важко. Ніяких виплат українцям не нараховували, про оренду житла біженці навіть не мріяли. Жінка почувалася не те щоб винною чи безпорадною, вона зробилася якоюсь неповноцінною. Їй здавалося, що всі бачать її незграбність, дурнуватість та засуджують за безпомічність.

  Том так і не приїхав, та це й не дивно, кому потрібно стільки проблем, дивно, що взагалі не пропав. Надія на особисте щастя поступово зникала, дарма вона в цю авантюру в’язалася, надійні чоловіки на сайтах жінок не розшукують. Треба повертатися додому, але Люська така чутлива та знервована. Підлітковий вік нелегкий, доводиться все враховувати.

   Ввечері Ганна отримала чергову звістку від Тома. Вона бачила його фото на екрані, але не поспішала відкривати чергове «на добраніч». Проте за першим прилетіло друге, а потім й третє повідомлення. Довелося покласти книжку. Том запрошував їх з донькою до себе в Англію. Він вислав їй лінк для ознайомлення зі спонсорською програмою для українців та попросив надіслати йому фотографії документів. Ганна відчула неприємну слабкість у ногах, але це швидко минулося, цікава можливість й умови розумні. Вона поспішила зробити копії свого та Люсіного паспортів. Жінка запитала в Тома чи він дійсно хоче, щоб вони всі жили разом. Він відповів, що чекає на них з нетерпінням. Потім англієць довго та розгорнуто пояснював, як важко вивчав найменші деталі цієї пропозиції.

  Ганна зітхнула з полегшенням. Том не такий і поганий, це вона занадто тривожна й недовірлива. Тепер проблему вирішено, залишається дочекатися візи й можна їхати до Англії. Люська буде у захваті! Вона закрила очі та уявила здивоване та щасливе обличчя доньки.

                                            ***

  Саша відкрила вікно і воно видихнуло прохолодним повітрям. Я сиділа під фіранкою, підставляючи обличчя приємному вітерцю.

  Вже багато років  весна минала для мене занадто швидко, я марно намагалася ухопити енергію її перших днів та насолодитися передсмаком життя. Цього року березень здавався нескінченим, та і квітень телижився не швидше. 

   У горах анітрохи не потеплішало. Мої постійно гарикали, матір дратували найменші дрібниці й ми раз у раз сварилися без приводу. Головною проблемою здавалося те, що я планувала їхати до Майкла ще до війни, може тому і була винна у всіх наступних негараздах. 

  Скажені перегони долі викинули на зовні непорозуміння, які накопичилися за довге життя.  А може раніше я просто не наважувалася це помічати, чи не хотіла. Пам’ятаю мій друг, що іноді заходив до нас налагодити комп’ютер, завжди лаяв мене:

     — Це ж маячня якась! Чому у вас все разом? Ти повинна мати своє особисте, чи це нормально? Кожен може бачити твої листування!

  Я дивувалася, це цілком нормально, мені нема чого соромитися, навіщо ховатись? Мої листування нікого не цікавлять. А те що бюджет в нас загальний, так ми родина, так зручніше і вигідніше. Він хитав головою, встановлюючи черговий антивірус:

     — Ви як дракон: три голови на одному тілі. Не буде з цього нічого путнього.

   Проте все нічого нестерпного не траплялося, не гірше, ніж в інших. Так іноді мене трохи бісила необхідність все на світі узгоджувати та і відпустку хотілося провести не так, як родина вирішила, але все це дрібниці, в цілому ми жили мирно. 

   Нарешті під’єднавши вайфай (він працював там з першого дня, але нам забули про це сказати), ми трохи повеселішали.  Я розмовляла з подругою другу годину поспіль, раптом підійшла мати й майже у трубку прокричала щось зневажливе про мою знайому. Мій терпець зненацька зірвало. Я кричала та плакала, намагалася пояснити, що це моє життя і ніхто не має права руйнувати мої стосунки та ображати друзів. Мати назвала мене невдячною, а потім заявила, що їхати з нами не збирається. Я спробувала вмовляти, але вона залишалася невблаганною. Довелося писати Майклу про зміни планів, орендувати другий будинок не потрібно.

   На ранок матір змінила рішення, вона пояснила, що це лише заради Саші. Я трохи заспокоїлася і змогла розмірковувати розумно:

     — Добре, давай ми пару днів зачекаємо, ти вирішиш остаточно, не хочу голову Майклу не задурювати кожного дня.

     — Ні, я вирішила їхати з вами, пиши зараз.

                                          ***

  Кожного дня ми читали новини та обговорювали їх з поляками.  Розповіді свідків вражали відвертістю. Жахливі подробиці російських злочинів перевершили всі найгірші очікування. 

  Поступово звільняли маленькі містечка та села навколо Києва. 

  Зґвалтовані діти, знівечені старі, спалені живцем люди та тварини, тортури, розстріли, крадіжки та вбивства. Слідчі фіксували злочини «братніх» загарбників сотнями. Підірвані мости, зруйновані лікарні та школи, чорні тіні хат, знищені дороги. А ще міни, їх знаходили всюди, у найнесподіваніших місцях: в автомобілях, під лікарняними ліжками, в холодильниках, пральних машинах і навіть в трупах. Один військовий писав, як він розмінував…кицьку. Жива тваринка лежала зі зв'язаними скотчем лапками й примотаною до спини міною. Простіше було б підірвати, але ні, він дві години робив свою героїчну справу.

   Тварини війни, свійські та дикі, — найбільша дірка у моєму серці. Подруга волонтерка допомагала в Ірпені, їхня команда вивозила покинутих домашніх улюбленців. Вона виставила у ФБ страшну фотографію: прибиті цвяхами відрубані собачі лапи. Такий собі волохатий Ісус. 

   По узбіччях доріг лежали трупи із зав'язаними за спиною руками. Людей вбивали зблизька, стріляючи у потилицю. У той час кати навіть не намагалися щось приховувати, бо мали впевненість, що хазяйнуватимуть вічно.