Глава сімнадцята

     Ганна запхала свої речі у великі пластикові пакети. Валізу вона віддала Люсьці, а нову купувати не хотіла, та й взагалі нічого не хотілося. Через три дні жінка, що мріяла та сподівалася знайти затишок у коханні, поїде з цього будинку назавжди. Їй доведеться жити в Каті, іншого виходу немає. Ганна зчепила чергові шкарпетки у пару і закинула у пакет. Вона намагалася скаженіти від злості, але чомусь виходило не дуже.

     З Томом вони прожили більше ніж  рік, не так вже й мало. В них траплялися різні часи, не тільки й погані. Жінка згадала, як вони удвох поїхали до моря. Почалася злива, Том схопив її за руку і вони бігли до машини. У небі коїлося хтозна-що, вода лилася потоками, розмиваючи навіть пісок під ногами. Потім додався вітер, швидкий та пронизливий. З людей поблизу нікого, до автівки два чи три кілометри. Том побачив старий покинутий човен і прилаштував його на камені. Вони сховалися там і зігрівали один одного цілу годину. Ганна позіхнула й притулилася до шафи плечем.

     Що вона зробила не так? І чи можна було б діяти розумніше?

     Том постукав у двері й не чекаючи відповіді зайшов до кімнати Ганни. Він поставив перед нею кошик з суницею і мовчки вийшов.

      Ганна впала лицем у подушку, тканина вмить зробилася мокрою. Жінка голосно ридала, не соромлячись доволі гучних звуків. Хай чує, що наробив. У цю хвилину завібрував телефон, жіночий голос розповів Ганні про успішне завершення перевірки її нових спонсорів.  Всі формальності вирішено і вона може переїжджати хоч завтра, якщо готова. Ганні довелося тричі прогугнявити фразу, аж поки жінка зрозуміла її.

     На наступний день о десятій приїде таксі, турбуватися не потрібно, вони самі все замовлять. Ганна відчула себе маленьким вуличним кошенятком, якому нарешті знайшли притулок. Сльози зникли, з’явилася огида до цього зухвалого, маленького, лисого чоловічка. Він ще зрозуміє, яку чудову жінку втратив, от тільки запізно буде. Вона встала з ліжка, зібрала волоси чорною гумкою й з подвійною силою взялася за пакування одежі.

     Том повідомленню зрадів, він замовив в Алекси романтичну музику й ходив по будинку з мрійливим обличчям. Навіть причепурився трохи, Ганна відчувала запах різких чоловічих парфумів навіть у себе в кімнаті, довелося провітрювати. Жінка підійшла до дверей і злегка їх відчинила. Вона намагалася зробити обличчя суворішим, вона горда та сильна, хай не думає. Їй відчайдушно хотілося сказати йому короткі, але болючі слова, так щоб пробилося крізь його огидне серце. Проте нічого гідного не спадало на думку. Том помітив її та широко посміхнувся.

     — Ганна, хочеш проведемо останню ніч разом?

     Ганна відкрила очі та рот однаково широко, але жодного звуку з неї не вийшло. От же ж паскудник! Що? Після всього! Про що він ще мріє! 

      — Як не хочеш, то не хочеш.

     Жінка зачинила двері й більше не виходила до самого ранку, добре, що в цій спальні був туалет.

  З ранку таксі не приїхало. Том нервував, він поспішав на зустріч, але не наважився залишити Ганну чекати на вулиці. Хмарне небо обіцяло дощову погоду, він запитував у Ганни разів десять, але вона не знала, що трапилося.

  Ганна марно дивилася у вікно, про неї, мабуть, забули. Треба було адресу записати. Все вірно, так їй і треба. Нормальні люди вдома сидять, а вона вирішила принців шукати у сорок років. Хіба не дурість?

   Таксі приїхало на годину пізніше. Ганна витягла свої пакети й цього разу поїхала від Тома назавжди.

                                           ***

  Нові спонсори чекали українку біля дверей красивого сучасного будинку. Молода симпатична жінка та двоє маленьких хлопчиків посміхалися до неї. Батько родини витягував пакети з багажника таксі й, мабуть, трохи шуткував, бо водій теж посміхнувся. Ганна почервоніла, точно, з неї сміються. Кожному видно, хто вона насправді. Важко, коли не все розумієш, вона позіхнула й підхопила один пакет.

  Чоловік засміявся знову:

     — Я вчора подарунки від матері привіз. Пластик тріснув і пляшка з вином розбилася. То жінка обіцяла мене у Францію відіслати, працювати на винограднику. 

  Молодший хлопчик притулився до матері, а старший, років п’яти чи шести, підбіг до Ганни:

     — Хочеш яблуко? Ти тепер наша родина теж?

  Починався новий етап життя, Ганна його не вибирала, але іноді треба підкоритися долі. Жінка згадала Люську, все ж таки краще залишитися поблизу, хто знає, що там чекає попереду. Та й без Тома вони б сюди не потрапили, в Києві Люська не хотіла вчитися, а тепер в неї все склалося. Хай там як, А своїй дитині Ганна допомогла. Вона розкладала речі по полицях шафи. З вікна її спальні відкривався чудовий краєвид на яблуневий садок. Замість звичайної копаної землі, у траві під деревами височили квіти. У фіранку завітав вітер, прихопивши приємний аромат з вулиці. Ганна зітхнула й зім’яла останній пакет. Телефон висковзнув з її кишені та вдарився об підлогу. Треба трохи відпочити, вона всілася у крісло та взялася читати новини. Нав’язливі нагадування періодично дратували екран. Жінка тицьнула пальцем, сподіваючись скинути повідомлення, але воно відкрилося. Лист був датований трьома днями раніше. Ганна почала читати, намагаючись зрозуміти. Її запрошували працювати до місцевої школи, де вона зможе допомагати дітлахам у їдальні та на перервах. О Господи, невже це правда? Чи не запізнилася вона з відповіддю? В голові відразу посвітлішало, Ганна набрала текст у перекладачі, важливо написати без помилок і відправила відповідь.

   З наступного понеділка її чекали у школі! Жінка приготувала фарбу для волосся, нову сумку та ще й флакончик парфумів. Все ще у неї владнається, поки живий ніколи не знаєш, що буде далі, треба гортати сторінки й сподіватися на щасливий фінал.