Глава п'ятнадцята

     Я пройшла до саду, мої тогорічні зусилля давали результати. Все навкруги квітло та розросталося у боки. На терасі сидів молодший син Майкла, біля нього на кріслі у дивній позі відпочивав кіт. Побачивши його, хлопець перервав читання і навшпиньках підкрався до чорної задоволеної морди. Він спробував зробити фото. Модель відкрила жовті очі, щось нявкнула і перевернулася на інший бік, підставивши для фотографування хвіст.

      Мій телефон гримнув викликом, зруйнувавши цей блаженний післяобідній спокій. 

      — Що, наші молодята вже розлучилися?

     В слухавці крізь глухі схлипування почувся голос Ганни:

      — Том сказав, щоб я збирала речі й до кінця тижня виїхала з його будинку.

    Місяць тому вона повернулася з Києва. Далі я нічого не зрозуміла, Ганна почала ридати, не випускаючи слухавку.

     — Так, по-перше, заспокойся. 

     У відповідь хлюпання на тому боці лише посилилося.

     — Купуй квиток та їдь до нас, всі скарби зібрала?

     — Та не можу я! В мене Люськіних речей купа! Зустріч у центрі зайнятості післязавтра! — її голос зірвався, зробившись тоненьким та неприємним.

     Нічого дивного, цього й треба було чекати. Бачила, який він, але сиділа. Що з цим поробиш? Моє серце забилося швидше, треба знайти вихід, посперечатися зможемо і пізніше. Кінець кінцем, вони обоє дорослі люди, треба йти до нього та розмовляти жорстко. 

     В Англії існує поняття, щось на кшталт «репутаційного кредиту». Я була впевнена, Том не захоче зайвих ускладнень, просто Ганні треба нарешті навчитися стояти за себе. Здавалося, вона трохи отямилася, голос повернувся у звичний діапазон:

     — Я дивлюся на себе і не можу зрозуміти, чим я не така? Він далеко не принц, але ж не підійшла і йому!

     — Все нормально з тобою, це він закінчений козел. 

                                                   ***

     Ганна передивлялася найближчі рейси до Польщі. Найкраще й найлегше рішення — їхати в Україну. Навіщо вона взагалі поверталася до нього?! Хай цей Том  згорить разом зі своєю пліснявою на скелях! Люська! А що Люська, вона вже призвичаїлася, якось виживе! Хто про неї, про Ганну, хоча б раз подумав? Ніхто. То треба самій про себе подбати! Вона висунула ноги у капці й вийшла із кімнати.

     У кухні ритмічно шелестіло, розгнівана жінка відкрила двері. Том копирсався з цибулею, насвистуючи улюблену пісеньку. Поклавши нарізання на черговий сендвіч, він зібрав цибулю й висипав її на сковорідку, а потім обернувся до Ганни. 

     — Кінець кінцем ти мій спонсор! — вона злякалася свого власного голосу, але не зупинятися не збиралася, — Чи це у вас порядки такі, людей на вулицю викидати?!

     Він відкрив рота, намагаючись відповісти, губи ворухнулося, але слова залишилися всередині.

     — Скільки тобі років?! Ти розумієш, що зі мною зробив?! Чи це не ти мені про одруження наспівував?

     Том вимкнув вогонь під сковорідкою, здатність говорити поверталася до нього.

     — Ганно, тобі не здається, що ти розводиш забагато драми?

    Вона різко грюкнула дверима, на підлогу впав шматок вапна з чорними крапками.

    Том не поспішаючи впорався з вечерею, а потім тихенько постукав у двері її кімнати.

     — Якщо це так важливо для тебе, треба було сказати. Залишайся до кінця місяця тоді. Ти вечеряти будеш?

     Ганна жувала третій сендвіч й вкотре передивлялась стрічку ФБ, інформації повно, але з неї небагато толку.  Більшість українців давно з’їхали від своїх спонсорів. Вона прочитала десятки постів, в яких біженці ділилися досвідом. Люди орендували своє житло, її такий варіант не влаштовував. Роботи для неї не знаходилося, а для нарахування соціальної допомоги на оплату оренди потрібно подати фінансові відомості. У Києві Ганна офіційно працювала на підприємстві, але довелося оформитися приватним підприємцем. Так босу вигідніше проводити платежі. На її рахунок падали великі гроші, не велике порушення, але англійці цього не зрозуміють, вийде, що вона обманювала й свої доходи сховала.  Ще й Люськін кредит на навчання, не дай Боже, зірветься щось. 

      Без жодної надії вона виставила своє фото у групі та коротко описала ситуацію.  Наступного дня відгукнувся англієць, в нього окремий будинок і він сподівався отримати дозвіл на спонсорство. 

                                                     ***

      За два тижні Ганна приїхала у невеличке містечко на узбережжі. Маленькі будиночки, чистенькі та затишні садочки з квітами, величезна кам’яна церква та кілька сучасних магазинів. 

     Двері відчинив майже літній чоловік. Його руки тряслися, а напівлиса голова трохи повернулася убік. У повітрі відчувався специфічний старечий запах. Ганна злякалася, що переплутала адресу, її потенційний спонсор за паспортом на рік молодший за неї. 

     — Заходьте, я радий бачити Вас. 

     Ганна вийняла з сумки коробку з тістечками та виноград. Господар запропонував жінці сісти й поквапився зробити чай. Гостя подивилася на брудну філіжанку, але зробила ковток. 

     — Я вже краще почуваюся, ходити почав, — чоловік сів поруч з нею і поклав тістечко на маленьку тарілку.

     Ганна раптом збагнула, що кожен вечір питиме чай за цим самим столом і її серце болісно шпильнуло у грудях. Господар сьорбнув чаю й підштовхнув тацю з виноградом до Ганни.

     — Я хвилююся, так довго не призначають дату  перевірки, — він трохи посунув стілець й вмостився зручніше.

     Зараз Ганна не розуміла, чи хоче вона цього дозволу.

     — Ви казали до кінця місяця переїхати треба?

      Все так, вона пам’ятала про цей термін краще за всіх. Доведеться таки зробитися доглядальницею, діватися немає куди. Та і який в неї вибір? Навіть прибиральницею нікуди не беруть.

     — Це нічого, навіть якщо і не встигнуть з оформленням, Ви переїжджайте до мене без дозволу.