Глава тринадцята

  Київ бомбили майже кожну ніч. Постійні тривоги та хронічне безсоння втомлювали, а звичка приспала страх, люди не поспішали ховатися. 

  Остання атака завершилася черговою трагедією. Дві молоді жінки та дитина загинули біля зачинених дверей бомбосховища. Соціальні мережі спалахнули протестами. Вчора поліціянти приходили з перевіркою і до мого київського будинку. Вони погрожували різними покараннями й примусили відкрити підвали, хоча наш панельний будинок для цього не пристосований. Я щиро співчувала своїй колишній суперниці. Кожного дня її закидали новими претензіями, але вона трималася, щоденно вирішуючи надскладні завдання. Це заспокоювало мене, так спокійніше за маму.

  Дуже швидко у підвалі першого під’їзду поселилися безхатченки. Вони курили, зробили туалет біля сходів, накидали пляшок з під горілки, а вночі співали пісні. Наша керманич виправдовувалася у чаті, так якби була винна у всіх цих бідах сама:

     — Там наші комунікації, що мені з цим робити? З іншого боку, вони ж живі люди, як не впустити?

  За кілька хвилин жінка мала з сотні дві пропозицій: найняти охорону, самій туди переїхати та ще безліч подібних дурниць.

  Суперечки, неправильне паркування, спаплюжені газони, собачий туалет повернулися у наше життя. Це заспокоювало, здається люди нарешті адаптувалися.

                                      ***

     — Зараз будемо творити дива!

  Майкл, веселий та збуджений, поліз на горище за ялинками та прикрасами. Він справжній фанат Різдва! Ми розвісили барвисті вогники по периметру вітальні та  встановили три ялинки. Я постійно чіплялася за Санта Клаусів, з них сформувався повноцінний взвод. Майкл порався з зелено-червоною гірляндою на підвіконні:

     — Я купив святковий папір, завтра треба подарунки запакувати.

 Я протестувала, зарано ще, до свят більше ніж півтора місяця.

     — Готуватися до Різдва потрібно весь рік!

  Влітку у великому торговельному павільйоні я купувала квіти та добрива, а зараз площу заполонили ялинки, різдвяна позолотка та подарунки. У вітринах височили складні композиції різдвяних селищ з церквами, магазинами, вуличними ліхтарями, гойдалками та ресторанами. Все це блищало, співало пісні та святкувало. Казковий світ закрутив мене, я надіслала Саші зо два десятки відео й у відповідь отримала веселий смайлик.

  Життя силилося знайти затишок. Ми з Майклом частенько їздили до Бамбурга та багато гуляли. Я збирала кольорові камінчики й великі білі мушлі. Майкл шукав деревинки для Джини й шпурляв їх, щоб Джина розшукувала. 

  Чоловічих речей я не купляла вже років десять мінімум і не могла вигадати, що подарувати Майклу. Проївши дірку у власній голові, я нарешті знайшла в українській групі художницю та замовила в неї справжню картину. Намальований Майкл гулятиме біля моря з собакою. 

  Якось вранці мій коханий прокинувся занадто веселим та задоволеним:

     — Сон наснився, ти мені подарунок зробила, наче книга або листівка якась, там чоловік із собакою.

  Не знаю, чи то справді ці місця сповнені магією, чи то випадковість така, але точно зв'язок між нами збільшувався з кожним днем.

                                            ***

     — Я тебе кохаю!

     — І я тебе.

     — А я тебе кохаю ще більше!

  Я дивилася на себе у дзеркало й розмірковувала, що Майклу може в мені подобатися? Виглядала наче і не погано, але якась гидота жмакала мою шкіру справно, зморшки з’явилися вже не тільки на лобі. До Різдва залишалося чотири тижні, я купила квиток і полетіла рятувати обличчя.

  Моя колежанка-косметолог осіла в Польщі. Вона виїхала з Києва з татом, мамою, сином, двома собаками та котом. Малий спочатку трохи  бурчав, а потім бігав до школи із задоволенням. З батьками виходило складніше. Їх старший син жив у Петербурзі, до України навідувався рідко, я його не бачила жодного разу.

     — Ми не розмовляємо про політику. Якщо я почну, то все, вважай не буде родини.

  Вона зустріла мене в аеропорту.

     — Нічого не кажи, добре? Вісімдесят років майже, вважай, що хворі.

  Їхній польський будинок на околиці міста, зовні ніби й гарненький, не ремонтувався сто років. Стара піч, низькі стелі, аварійні сходи та безліч книг — спадщина від старої жінки. Онуки не мали грошей на реставрацію, здати житло у такому стані не вдавалося. Українській родині пощастило домовитися з господарями. Вони дбали про садок, великий двір та сплачували будинкові рахунки. 

  На порозі нас зустрів величезний собака, чемний та розумний. За ним вийшов його літній хазяїн. Я прикусила язика й діло обійшлося звичайними привітаннями.

  На другий день ми сиділи у маленькій студії манікюру. Лунала тиха класична музика, дивний вибір для такого місця, але мені подобалося.  Старша донька моєї подруги вчилася у Польщі вже четвертий рік. Головною мрією дівчини було зробити справжній жіночий салон. Рік тому вона з однокурсницями орендувала невеличке приміщення та почала заробляти гроші. Тепер там працювала і її мати. 

  Зібравшись з силами, я залізла у крісло, сподіваючись не вмерти й цього разу. Подруга робила свою справу, щось розказувала, а я вчепилася у простирадло руками й молилася не зупиняючись.

     — Давай по дорозі пару пляшок вина купимо та торт, — косметолог протерла сотню дірок на моєму обличчі розчином та підняла крісло у нормальне положення.

  Ввечері вся родина зібралась за великим столом. Собаки лізли до рук, кіт грався папірчиком і розмови були легкими, приємними навіть. Вечеря майже закінчилася, коли до мого телефону надійшло відео, я випадково відкрила його й у кімнаті залунали сирени.

      — Самі винні, не треба було навкруги Києва біологічні лабораторії будувати! — старий чоловік вилив у свій бокал решту вина з пляшки.

     — Іван Васильович! Ви ж розумна людина, які лабораторії!? — я забула все, про що мене нещодавно просили.

     — Давно треба бандер перебити, — його жінка закинула до рота шматок картоплі, — я їх з дитинства ненавиджу.