Глава дванадцята

  Моя кузина разом з матір'ю кілька місяців жили у Зальцбурзі. Після того, як ми загубилися на Львівському вокзалі, наші дороги розійшлися. З Польщі родичі переїхали до Австрії, там в них знайшлися друзі, які й допомогли влаштуватися. Українцям надали житло та харчування у готелі. Кімната на трьох осіб, тому до їхнього номера підселили ще одну українську  жінку. Вона кожного дня поверталася пізно ввечері, вмикала світло та гуркотіла дверима. Подружитися не вийшло.

     — Та ідіотка якась, я намагалася з нею розмовляти, не відповідає навіть. З такими жити, гірше ніж під бомбами. 

  Я запитала, чи не хоче вона зустрітися.

     — Ми, як у в’язниці сидимо, бути відсутнім дозволяється не більше двох діб. 

  Тоді я спробувала змінити тему, нещодавно вони записалися на курси німецької.

     — Ну ходимо тричі на тиждень, викладачка ненормальна дурепа. Я намагалася в іншу групу перейти, та де там… 

  Їм важко, я це розуміла, але, мабуть, не всі поділяли мою думку. 

  Багато моїх знайомих виїхали за кордон, у більшості все збилося  до купи: почуття, проблеми, відносини, настрій, пошук житла, майбутнє. Майже ніхто не відповідав впевнено на найпростіші запитання:

     — Як справи?

     — Ну як, потроху, — потім позіхає.

     — Є де жити?

     — Ну як є, дали квартиру соціальну, але від центру далеко, — намагається не сказати зайвого.

     — Працюєте?

     — Ну як працюємо, до Різдва взяли, а як далі не знаємо.

   Я прослухала сотні лекцій, добре знала обличчя всіх психологів з ютубу й напевно розуміла, що не можу нікого засуджувати, тим паче зараз. Яка різниця звідки й чому людина приїхала? Глибокі дірки у серці не завжди помітні сторонньому оку, ніхто не відає, що люди пережили. Я намагалася співчувати, але не завжди виходило. Молоді чоловіки, які ніде не працювали, регулярно розповідали у групі, де вони набирають продукти та одежу задарма, це бісили дико. Майкл кілька разів реєстрував мене на безплатні екскурсії для українців, але я відмовлялася і Саша їздила сама. Мене все дратувало, значно пізніше я зрозуміла, що відчувала сором не за тих чоловіків, а за саму себе, за свою бездіяльність та безпорадність. На той момент питання про моє працевлаштування здавалося остаточно похованим.

  Майкл ніколи прямо не заперечував, щоб я працювала, але вочевидь цього не хотів. Час від часу я все ж таки надсилала своє резюме, але відповіді жодного разу не отримала. Якось я побачила об’яву на дверях готелю неподалік, там шукали покоївку. Майкла я навмисно не попередила і вирішила сходити туди й перевірити, коли його не буде вдома.

  Зранку я причепурилася, підфарбувала вії та брови, влізла у нові джинси, видрукувала резюме й вирушила шукати вдачі. Джина залишилася вдома з котом.

   На співбесіду я не потрапила,  бо треба було надіслати заяву заздалегідь. Симпатична полька, що чергувала на рецепції, запропонувала мені випити чаю. Ми проговорили не менше ніж пів години, жодного гостя за цей час я не побачила. 

     — Вчора в нас нова покоївка з’явилася, не думаю, що друга потрібна буде. Готель маленький.

  Я поверталася додому не поспішаючи, хотілося відволіктися. Хронічно вільна, чи можливо до цього звикнути? Діставшись рогу своєї вулиці, я ще здалеку побачила, що під нашими дверима, щось діється.

Незнайома жінка сиділа навколішках, періодично театрально притуляючи  руки до грудей. Я додала кроків й через дві хвилини почула дивну розмову, настільки емоційну, що не треба було перекладати:

     — Серденько моє, ще трохи протримайся! Я вже повідомила, він їде. 

  За дверима несамовито волала Джина. Я підбігла до дверей та з льоту встромила ключ. Мала сволота кинулася на перелякану  жінку, я ледь встигла вхопити її.

     — Вона була самотня та нещаслива, не варто її лишати так.

  Леді доброзичливо попрощалася й пішла, не вимагаючи від мене пояснень. 

  Я зайшла на кухню й ледь не зомліла. Сковорідка валялася на підлозі, туалет кота перекинуто, а на робочому столі величезна кривава пляма. Це Джина пакет з печінкою витягла.

  У цю мить у будинок залетів Майкл, не знаю, що йому наговорили телефоном. Ледь дихаючи, він схопив мене за плечі та міцно притиснув до себе, мені здалося, що він збирається плакати.

                                      ***

    Ми збиралися на прогулянку. Майкл надів на Джину нашийник і саме в цю мить у поштову скриньку впало кілька листів. Собака спробувала вирватися та кинутися на двері, чесно кажучи, поштарів вона завжди ненавиділа. Підхопивши листи, я передала їх Майклу. Він почав читати та трохи зблід:

     — Дві скарги на нас.

  Виявилося, що того злощасного дня, коли я залишила Джину вдома, їй співчувала не тільки сусідка зліва. Жінка, з будинку праворуч, теж була вражена істеричним собачим виступом. Текст не потребував перекладу, я зрозуміла, що з думкою про працевлаштування доведеться попрощатись.

   Останнім часом найменший привід вибивав мене з ладу, цього разу я втрималася, купила собі кросівки й вирушила у тренажерний зал. За останній рік в мені накопичилося щонайменше шість зайвих кілограмів. Це не критично, але пишна тенденція мені не подобалася, я звикла до стрункого та спортивного тіла.

   Маленький зовні, спортивний центр виявилося досить просторим всередині. Я навіть не здивувалася, бо таке в Англії траплялось і з магазинами, і зі звичайними будинками. Якісь магічні архітектурні трюки. Мені все сподобалося: сучасні душові, чисті туалети, величезна кімната для переодягання з дзеркалами, фенами та вагами. Шафи ніхто на замок не зачиняв. 

   Я покрутила педалі велосипеда, побігала і зібралася додому. Адміністратор спитала чи все мені зрозуміло й розповіла про групові заняття без додаткової оплати. Я вирішила записати туди себе та Сашу.

  Наступного вечора ми займалися у залі з дзеркалами замість стін.

     — Це що, група олімпійського резерву?