Глава десята

      — Катя, це Ви? Доброго дня.

  Я побачила на екрані телефону позабуте «Андрій, паркування». Ого, дивно. Він інколи надсилав мені формальні поздоровлення зі святами, але не телефонував вже пару років. У слухавці почувся слабкий  старечий голос:

     — Андрій помер три дні тому.

  Господи, як це помер? Одежа прилипла до моєї спини. Навпроти нашого будинку зупинилась автівка, Джина кинулася до вікна й голосно гавкотіла. Я вигнала її з кімнати та зачинила двері.

     — Хворів він дуже. Я про собаку, ми з жінкою старі, її не потягнемо. Може потрібна кому?

  Собака! Бідна тваринка, звісно, я спробую допомогти, це і моя відповідальність.

    Якось ми з Андрієм поверталися додому пізно ввечері. Біля будівельного майданчика неподалік нашої вулиці до нас підбіг маленький песик. Це був чорний мініатюрний такс, веселий та добрий. Він махав хвостиком, Андрій нахилився до нього:

     — Подивіться! Жетон на стрічці. «Я  живу з охороною», — він тримав у руці дешевий дармовис з папірчиком усередині.

     — Щось я його ніколи раніше не бачила.

  Ми постукали у двері старої вартарки на вході й сонний дідусь неохоче відчинив двері.

     — Цей малий ваш?

     — Кажись наш.

  Ми закинули песика до халабуди, черговий не заперечував.

  Кілька днів по тому малий знов вибіг до нас.  Він тремтів від холоду, а на його лобі виднілася свіжа рана. По темній вулиці час від часу пролітали автомобілі, з чотирьох ліхтарів на вулиці світився лише один.

     — Так не можна, він загине, чи ви не розумієте. 

  Крізь вузькій отвір показалося худорляве обличчя. Молодик напідпитку розсердився і спробував зачинити двері, але зморшка старого килимка завадила йому.

     — Та на чорта це мені?

  Він штовкнув тканину ногою й гримнув замком. Ми підхопили змерзле тільце, собакен навіть опору не чинив, та принесли до квартири Андрія. Нещодавно він переїхав до батьків, його мати важко хворіла. Родина не була у захваті, але це не мало великого значення. Тими днями Андрій завершував ремонт у новій квартирі й днями планував переїхати туди.

  Думки залили мою бідну голову. Він відносно молодий чоловік. Величезний, зовні наче стіна! Здавалося такого танком не проб’єш, буксиром не потягнеш і на здоров'я ніколи не скаржився. Я згадала нашу останню прогулянку, може могла тоді на нього натиснути? Хто знає, мабуть, і ні. Доля своє викравцьовує справно. Андрій витратив все життя на збирання скарбів, нікому потрібних тепер.

  Серце неприємно щеміло, це вже другий такий випадок на моєму шляху. Мій перший чоловік помер, як казали, знеобачки, у тридцять сім років. Насправді я завжди знала, халепа з ним обов'язково станеться. Грошей чоловік заробив багато, його бізнес квітковував пишно, але сам бос жив скупо та витрачати не любив. Після розлучення ми лишалися друзями до останнього дня, таке трапляється не часто, проте нам пощастило. Я вважала його чимось незмінним, як ото сонячне світло або повітря навколо. З ним було легко, не треба нічого вигадувати. Думаю, що він знав мене краще за всіх і мої недоліки дивним чином обертав на переваги. 

  Мені було шістнадцять чи сімнадцять років, коли у Ганни з’явився новий сусід. Вони були майже однолітками й швидко здружилися. Веселий та симпатичний хлопець вчився на першому курсі політехнічного. Якось Ганна показала йому наш новенький шкільний альбом.

     — Я одружуся з нею!

     — З ким?

     — З цією дівчиною.

  Через п’ять років свою обіцянку він виконав. Ще й досі друзі запитують, чому в нас з ним не склалося тоді? Тепер я вже знаю напевно — бракувало кохання. 

   Його вбив однокурсник, коли настав час віддавати борг. Усі коштовності та документи зникли з квартири разом із вбивцею. Суд тривав три чи чотири роки, але нічого з цього не вийшло, награбованого вистачило і на солідного адвоката, і на хабарі слідчим та судді.

  Я заварила собі каву і вийшла у сад, навкруги стояла тиша, але я наче чула втомлений голос Андрія, коли він власноруч порався з сантехнікою у новій квартирі:

     — Дармоїдам платити? Ще чого! Гроші хазяїна люблять, до рук звикають. 

     — А кому залишите? Ви про дітей ніколи не думали?

      — Ще встигну, мені лише сорок п'ять!

                                         ***

  Майкл повернувся з магазину, не зрозуміло, коли тільки встиг вийти непоміченим. Я щойно прокинулась і спустилася на кухню в піжамі.

     — Полуниця, сир, молоко. Це цукерки для Саші, їй такі подобаються.

 Він розсовував усе по полицях, поцілував мене й майже в провадив за двері.

     — Зараз сніданок зроблю й поїдемо гуляти до моря, погода гарна.

                                       ***

  Вже рік я не працювала, час та дати перестали мати значення. Все злилося в одну безкінечну відпустку, не треба нікуди поспішати, турбуватися про комунальні рахунки, про графік роботи у клініці чи заміну зимової гуми. 

   Ми їхали вздовж узбережжя, блискуче море майже дісталося пішохідної доріжки, чайки куняли на верхівках ліхтарів, очі мружилися від яскравого світла.

     — Дивись! — Майкл торкнувся мого плеча.

     — Бачиш, яке цікаве авто? Барвисте.

  Дивна конструкція на шести колесах стояла на узбіччі, з вікна лунала східна мелодія, я обернулася й встигла побачити напис:

                    У ТЕБЕ Є ЖИТТЯ — ЖИВИ

  Треба нарешті опануватися, невже я зробилася капризною дитиною? Повернувшись додому, я купила абонемент до спортивного центру та зареєструвалася на уроки англійської для українців.