Глава дев'ята

   У кінці літа Саша раптом згадала про початок навчального семестру і випускний диплом (вона перейшла на останній четвертий курс, теми їм роздавали у кінці третього). Донька голосно страждала і як завжди все звелося до її гіркої долі та важкого дитинства. Вона рвалася додому, а може й ні, але знову зробилася нещасливою.

  Я чистила картоплю й порізала палець, ніж полетів у рукомийник, у кухню зайшла Саша і я зірвалася на неї:

      — А вдома? Що зміниться вдома? Заняття й там тільки онлайн, а твої старі нотатки Ганна привезла! Що ти від мене хочеш?

  Згодом вона почала працювати над своєю темою й через кілька днів трохи заспокоїлася, все виходило і навіть непогано. Я почувалася найгіршою у світі матір'ю. Чи нормально бути настільки егоїстичною? Може я дійсно розчавила свою родину заради кохання?

                                       ***

  Паспорт матері зробили швидше, ніж ми розраховували. Тепер його треба було забрати в Единбурзі. 

  Старе красиве місто надихнуло її зробити кілька фото, вона навіть  попросилася проїхати центральною вулицею й в мені народилась надія. Поки ми чекали у консульстві, Майкл збігав до найближчого кафе й купив для мами чай та кілька булочок з начинкою. 

     — Булки такі сама їж, чи не зрозуміло, що мені погано буде. Тепер живіт три дні болітиме!

     Перелік продуктів від яких ставало зле постійно змінювався, я купувала все за її списком, але це не дуже допомагало.

  Через два тижні я відвезла маму у Польщу, там посадила на автобус і вона повернулася додому.

                                        ***

  Ми з Ганною вирішили зустрітися в Бірмінгемі. Після декількох місяців провінційного життя, біганина великого міста трохи лякала мене. Я чекала подругу біля входу торговельного центру, тримаючи Джину на повідці. До мене підійшла незнайома жінка з хлопчиком-підлітком. Вона звернулася українською:

     — Ви з України? 

     — Так, з Києва.

    Жінка переможно подивилася на  сина.

     — Я ж казала тобі, в мене око бите. Бачиш, це вона.

  Я розгубилася, може мої колишні пацієнти? Може не пам’ятаю. Жінка присіла навколішки біля Джини:

     — Диви окрас такий самий.

   Вона з захопленням дивилася на мою таксу, а я нічого не розуміла. Вона підвелася і запитала:

     — Розведення чиє? Оксани?

  Моє спантеличення розвіялося, фото Джини прикрашало заставку відомого розплідника, його господарку якраз звали Оксаною. Виходить така реклама гарно працює. Жінка знову присіла й почухала Джину за вухом.

     — Ми тут бізнес почали, три с половиною тисячі фунтів за таке цуценя, мінімум. Ви не плануєте?

  Вони попросили зробити фото собаки, а потім ми обмінялися телефонами. До нас підійшла Ганна, вона дивилася на мене, не розуміючи нашої розмови. 

 Вередлива кудлата Джина — моя таємна гордість, я театрально зітхнула й промовила до Ганни:

     — От тепер ти бачиш, з нею гуляти гірше, ніж з малою дитиною. Всюди прихильник знайдеться.   

  Ганна простягнула Джині шматочок тістечка.

     — Якби мої очі не побачили, не повірила б. Джину впізнають навіть в Англії!

  Ми посміялися й пішли гуляти містом. Важкі, не затишні вулиці Бірмінгему мені не подобалися. Я спробувала пошукати в інтернеті кращий маршрут, але Ганна перервала мене:

     — Не можу більше, додому хочу. Вчора він знову про роботу питав. Каже, та яка різниця де працювати.

  Подруга розповідала про Тома, про його нечесність і свої марні сподівання. Вочевидь вона давно все розуміла, але не наважувалася щось змінити.

     — Пропонує піти на ферму чи фабрику. Мені це навіщо? — голос подруги роздратовано  підвищився.

 Том знав, що Ганна не звільнилася з роботи у Києві й періодично працює онлайн. До того ж йому постійно нараховувалась винагорода за спонсорство, Ганна жила в нього не задарма. 

     — Все сама собі купляю, а відчуваю наче постійно винна йому.

  Вона порилася у сумці й знайшла пачку паперових хустинок, її очі почервоніли.

     — Давай іншого пошукаємо, нормального, —  треба було виправляти ситуацію, по її щоках потекли сльози.

     — Я квитки додому вчора купила, — вона зняла протисонцеві окуляри, — він і Люсі на мозок тисне. Каже навіщо вчитися, треба працювати. Запропонував сміттєвоз супроводжувати!

  Люся дивувала нас все більше, вона виявилася несподівано кмітливою та практичною дівчиною. Дізнавшись про студентську програму для українських біженців, вона надіслала листи до кількох університетів й отримала позитивну відповідь з Брістолю. Тепер залишалося лише розібратися з документами та кредитом.

   Уряд Англії надав українцям такі самі можливості для навчання, як власним громадянам. Неймовірна можливість! Я відчайдушно заздрила та переконувала Сашу спробувати, але вона лишень сердилася у відповідь. Всі довкола радили не припиняти спроб, бо такі можливості не кожен день з неба падають. Так ми й жили від однієї сварки до іншої. Я постійно хворіла: то застуда, то голова болить, то живіт скрутить. 

   Два роки тому мені здавалося, що корінь страждань — моя самотність. Зараз зі мною жив найкращий чоловік у світі, а я чомусь потерпала від безнадії ще більше.

  Саша поїхала у центр Престону розвіятися та побігати по магазинах.  Майкл, з сином та колишньою тещею поїхали на концерт. (Дивно, як люди зберігають нормальні відносини? Мені не хочеться бачити мою свекруху навіть здалеку).

 Я вперше залишилася вдома сама, засіла у кріслі на терасі та розмовляла з Ганною другу годину поспіль.

     — Квитки змінила на початок вересня, Люсьці треба до двадцять шостого повернутися. 

     — Йому сказала вже?

     — Сказала, допоможе нам.

 Том пообіцяв відвести гостей до аеропорту, а потім зустріти їх. Настрій Ганни покращився, вона мріяла про майбутнє Люськи й бадьоро розмірковувала, як все зробити раціональніше.