Глава восьма

  Ми остаточно забрали Джину до себе. Майкл погодився на це, але з умовою: вона не повинна спати на ліжках та дивані. Я не сперечалася, якось воно буде.

  На новому місці собака швидко зрозуміла, що диваном користуватися не можна й розв’язала це питання своїм чином. За кожної нагоди вона примощувалася на колінах у Майкла, а коли він підводився, задкувала за ним. Вже через тиждень ніхто в родині про заборони навіть не згадував, а Джина перетворилася на справжню принцесу.

     — Ця курка підсохла, я піду приготую для неї свіжу.

  Він викинув все з собачої миски, вимив її та протер рушником.

     — Майкле, в неї зуби, як у вовка!

     — Їжа має бути задоволенням.

Я розвела руками:

     — Зовсім собаку зіпсував.

                                             ***

  Пральна машина зупинила роботу, я проґавила цей момент і Майкл розвісив білизну  сам. На білій підковдрі залишилися плями, скоріше за все, Саша кинула маркер відкритим.

      — Це що так важливо? — після зустрічі з мамою та сперечань з донькою, я була зовсім виснажена.

     — Я думав засобом від плям обробити.

  Мені раптом зробилося зле: «Не можу більше, хай воно все згорить!» Я вийшла на вулицю, не озираючись і через деякий час  дісталася чи то парку, чи то лісу. Я попрямувала по вузькій стежці, людей поблизу не було, будинків теж. Я зупинилася біля величезного дерева: «Сяду та нікуди звідси не піду, може гілка на голову впаде!»

  Телефон блимав повідомленнями від Майкла.

     — Ти де?

     — Скажи, будь ласка, де ти?

     — Я прийду до тебе, ти де?

Ніде, відчепіться від мене всі.

     — Я вже три рази все об’їхав, де ти? 

  Після десятого або двадцять п'ятого повідомлення я відповіла. Чи винний він, що замість «жінки без проблем», знайшов мене з цілою купою неприємностей на додачу?

  Майк з’явився за п’ять хвилин і відразу хлюпнувся на одне коліно, намагаючись зробити мені пропозицію. Я зупинила: ні, не хочу за таких обставин. Пізніше, зрозуміла річ, пожалкувала не один раз.

                                             ***

   Цього року температура влітку підіймалася до рекордних показників.  Ми багато гуляли, працювали у садку та мріяли про відпочинок на березі моря. Барвисті рушники, капці для пляжу, купальники та панами лагодилися мандрувати, а ми з Майклом чекали на його новий паспорт.

     — Гадаю навіть твоїй мамі з України швидше прийде, ніж мені, — щодня він дарма перевіряв пошту. 

     — Зачекай, ще є трохи часу. 

     — Може і краще, як ми Джину залишимо? До того ж у мами призначені три консультації.

   Я тихенько раділа, що маю привод сидіти на місці, мама не залишиться сама. Її настрій ставав дедалі гіршим.

     — Він тобі понаводив полуди на очі з цим паспортом! Сама, що не розумієш? Одружуватися не хоче от і вигадав.

  Вона кожного дня старанно пояснювала, що нічого в мене не вийде. Це дратувало, я доводила щось своє, сердилася, але нічого путнього з цього не виходило.

     — Та він телефонує туди кожного дня! Паспорт при тобі на кордоні вилучили! Буде колись і весілля, заспокойся!

     — Буде, як на долоні волосся виросте.

  Час промайнув швидко, паспорт ми так і не отримали. Доведеться дітям їхати в Іспанію удвох. Настрій Саші трохи покращився і я сподівалася, що відпочинок піде їй на користь.

  Напередодні від’їзду я цілісінький день щось пакувала, перекладала з місця на місце, підшивала та випрасовувала. Сашу ці подробиці не цікавили.

     — Дивися, Сашуню, тут я заховала ліки, антигістамінні,* бачиш, про всяк випадок. Краплі для носа у кишені, що як знов вухо болітиме? Це зарядка для ноута, там пачка з масками, іноді ще потрібні, — вона щось читала у телефоні.

Вона щось друкувала у своєму телефоні.

     — Я не запам’ятаю, якщо що, в тебе запитаю.

     — Документи всі у білій сумці. Грошей не шкодуй, це тобі подарунок від Майкла, — я поклала другу шоколадку про всяк випадок, раптом у літаку зголодніють.

  Залишившись самі ми з Майклом збожеволіли від свободи, як два підлітки. Ми гуляли, сміялися, розмовляли та не відходили один від одного. Здавалося зможемо трохи розслабитися. 

   Я вийшла з ванної та побачила, як Майкл копіює якусь адресу у пошуку.

     — Саша забейкалась кудись, не може дорогу додому знайти, інтернету немає. Ось вхопила вайфай. 

     — Як це? Загубилася? Вже майже дванадцята! — в мене заніміли обидві ноги.

     — Зараз я сину зателефоную, піде її шукати. 

  Мені здалося, що він роздратований, але зараз мене цікавила лише Саша.

     — Чого таким тоном? Вона вперше там, вулиці на курортах такі схожі!

     — Я хвилююся за неї, як за свою доньку.

  Незабаром згуба знайшлася та повернулася у готель. Пізніше виникали проблеми з парасолькою, з зарядкою для телефонів, із загубленою сумкою. Дня через три-чотири дні обидва мандрівники остаточно призвичаїлися  і я зітхнула спокійно. Саша телефонувала мені по п’ять разів на день:

     — Я гуляю вже три години, тут так гарно. Море тепле, піду зараз у ресторан пообідати. 

     — Крем проти сонця не забувай.

   Майкл намагався зробити наші канікули незабутніми, тим більше, що результати моєї біопсії виявилися нормальними, тепер хоча б про це не треба думати. Мені надіслали лист з клініки й наступний візит до лікаря мав відбутися лише через три місяці.   

   Вдвох ми кілька раз їздили до моря, ходили в кінотеатр та кафе, він купляв морозиво та готував десерти. 

  Одного дня ми вирішили поїхати до його батька, в нього нещодавно був день народження. Мати Майкла жила окремо, вони з чоловіком не були розлучені, але щось там не дуже склалося.

     — Ми спочатку до матері та сестри заїдемо, хай їм несподіванка буде, — Майкл задоволено збирав їжу у пластиковий кошик.

     — Може краще сказати, я не дуже люблю гостей у неділю вранці.