Глава сьома

  Наші офіційні справи майже завершилися, тепер кожна з нас отримувала по кілька паперових листів щотижня. В мене ніколи не було стільки кореспонденції! Майкл розривав конверти, вивчав чергові документи, частину викидав, а решту залишав у коробці з документами. Я не розуміла, навіщо все так ускладнювати?

     — Це з повагою до старших людей, не всі вміють електронними версіями користуватися. Нічого з цим не поробиш, англійці полюбляють папір псувати.

  Майкла здивувала оперативність, з якою моя мати отримала направлення у шпиталь. За пару тижнів ми пройшли повноцінне обстеження. Навіть вдома вийшло б не швидше. Дослідження демонстрували непогані результати й показники крові не мали жодних відхилень.

     — Вони, мабуть, нічого не робили. Викинули пробірку в смітник.

  Я розгорнула надрукований медичний висновок і протягнула матері:

     — Дійсно, імітували все. Вдома кров теж гарна була.

     —  Треба подякувати та радіти.

  Вона відштовхнула мою руку:

     — Ось і дякуй сама, якщо така розумна.

  Можливо комусь моє життя здавалося безтурботним та радісним, але насправді все було навпаки. Мене постійно переслідувало жахливе відчуття — завтра все це впаде і розіб’ється на малесенькі шматочки. Мама відкрито демонструвала своє незадоволення: все навкруги гидке, лікарі — недосвідчені та ледачі, система незрозуміла, а тому нікудишня. І дійсно, дивного та незвичайного знаходилося достатньо. Цікаво, що британців серед лікарів ми майже не зустрічали. Більшість спеціалістів були вихідцями з Індії, а от середній медичний персонал — навпаки місцевим. Майкл пояснював мені, це тому, що молодь не хоче витрачати життя на навчання. Я не розуміла цього:

     — Вони ризикують залишитися за бортом. Ті, що вчилися поступово випхнуть, тих що насолоджувалися.

     — Може і так, — він майже ніколи не сперечався зі мною.

   Нам надали повне державне страхування, тому ми мали максимальні можливості. Майкл записав мене до мамолога і я  отримала запрошення від лікаря.

  На консультацію він пішов зі мною. Ми сиділи у залі очікування великого шпитального комплексу й трималися за руки. Підійшла моя черга. Медична сестра зважила мене, визначила ріст, а потім запропонувала роздягатися та лягти на канапку. Зрозуміти мову виявилося відносно легко — я знала, про що запитують. Нарешті з'явився хірург: ніякого білого халата, тільки широка посмішка. Він поставив кілька запитань, а після покрокував до апарату УЗД. Я показала, де в мене проблема, він наблизив датчик до моєї молочної залози на пару секунд і на цьому консультація закінчилася. Потім медична сестра повела мене до іншого кабінету. 

  Функціональним діагностом виявилася молода англійка, вона розмовляла так швидко, що я майже нічого не розуміла.

     — Ви одна чи хтось супроводжує? Може спробуємо замовити перекладача?

  Я прийшла не сама, але огляд здавався мені занадто делікатним, тому я сказала, що у вестибюлі мене чекає майбутній  чоловік. Дівчина покликала Майкла у кабінет та посміхнулася йому.

     — До весілля готуєтеся? Вітаю!

  Він почервонів та трохи затримався з відповіддю:

     — Ні, не готуємося, може пізніше.

  Несподівано та неприємно, я зняла одежу й вилізла на чергову канапку. 

  Лікарі, вивчили  моє тіло, картинка їм не сподобалася, тому вирішили робити біопсію*. Процедура не болісна, але доволі моторошна. Бачити, як довгою голкою  простромлюють жіночі груди, мабуть, не дуже приємно. Я сподівалася, що Майкл вийде, але він залишився і все мужньо витримав разом зі мною.

  Вдома мою відсутність не помітили. Результати дослідження не цікавили ні маму, ні Сашу. Я перевдягнулася в домашнє та пішла на кухню готувати вечерю.

 До будинку матері ми їздили практично кожного дня, але вона виказувала таке незадоволення, що іноді я навмисно робила перерву, побоюючись остаточно втратити розум.

     — Біопсія? То ще не рак, навіщо це взагалі обговорювати. Ось у мене справжній рак був, це доведено.

  Останнім часом Майкл намагався не заходити до їх будинку, він здогадувався, що мої проблеми пов’язані з ним. Мати віталася не кожного разу, іноді закривала очі в його присутності чи демонстративно виходила з кімнати. Мої прохання та сльози не діяли, вона винуватила мене у невдячності, називала зрадницею та вимагала якнайшвидше відправити її додому.

  Я варила для мами суп, різала салат, мила посуд, пилотяжила ковдри, сушила білизну. Після таких візитів поверталася додому виснаженою та хворою. Намагаючись якось приховувати свій стан від коханого, я шуткувала та сміялася, але він все розумів. 

     — Це гарний будинок, але я постійно шукаю зручніший. Ми повинні зробити твою маму щасливою.

  Я не знала чи то англійська приказка, чи то особистий Майклів вираз, але мене трохи бісило, коли він повторював, що біля нього всі стануть щасливими. Невже не зрозуміло, що цього ніколи не станеться?