Глава п'ята

    — Ми отримали візи! Я вже купила квитки! На двадцять п’яте травня, — нарешті я почула від Ганни довгоочікувану новину.

  Чи зрадів Том, так само як я, залишалося загадкою. Він, як і раніше, писав небагато та не дуже цікавився своїми гостями. Мені це не подобалося, але Ганна здавалася задоволеною.

     — Про Люську хоча б запитує?

     — Каже, що має для неї окрему кімнату.

     — Звісно, без цього йому б не дозволили стати спонсором.

     — Тільки це далеко від вас, інший кінець країни.

     — Добре, що не на Місяці, скоро побачимося.

                                           ***

  Мені довелося трошки поїздити світом, останні роки ми намагалися кожну відпустку провести у новій країні. Саша, як і я, велика шанувальниця піших прогулянок. Ми полюбляємо пройти пару десятків кілометрів, роздивляючись незнайомі краєвиди. Тепер в нас з’явився особистий водій, він намагався показувати нам найцікавіші місця. Джина завжди їздила з нами. Вона швидко навчилася впізнавати автівку і гальмувала біля неї всіма чотирма лапами, демонструючи, що більше не збирається ходити пішки.

  Англія дивна країна. Англійська королева, англійська чеснота, англійський гумор та англійська погода дійсно існують. Старовинні замки, церкви та центральні площі міст, відповідали, побаченому у підручниках, але усе інше виглядало зовсім не так, як ми уявляли. Рядові вулиці пригнічували одноманітністю, всюди двоповерхові будиночки, червона цегла та сірий камінь. Я не розуміла місто переді мною чи село і ніколи не впізнавала дороги. Майкл терпляче відповідав, коли я десятий раз запитувала, чи були ми у цьому місці раніше. Частенько  неподалік від центральних вулиць траплялися поля та пасовиська для худоби. Гадаю все це не змінювалося протягом кількох століть. 

  Ми з Майклом багато подорожували, дякувати богові, й Саші подобалися ці прогулянки. Англійський клімат, як на мене, зовсім непоганий, він вологий, але м’який та без різких контрастів.  У парку ми знаходили знайомі, але набагато більші за розміром квіти й трави. Навіть взимку ця країна залишалася яскраво зеленою. Вздовж доріг я бачила дивні стовпчики, іноді вони утворювали острівці, іноді розташовувалися рядками. Пізніше я зрозуміла, що це капсули із зародками кущів та дерев, які згодом витягувалися, утворюючи суцільну зелену стінку. 

     — Яка краса! Неймовірні гори!

     — Майкл з гордістю подивився кудись далеко.

     — Це холми, а зараз я влаштую для вас дві години фітнесу.

 Ми вилізли з автівки, вітер посилився, навкруги тьмарилося. Майкл подивився на небо:

     — Здається треба повертатися додому.

     — Чого це, так далеко їхали.

 Майкл хотів розвернути автівку, але я його зупинила.

     — Не розкиснемо, не з цукру зроблені.

  Вираз йому сподобався й після цього в мене вже не виходило скасувати щось через погану погоду.

  Ми підіймалися вузенькою доріжкою з каменю, покладеному років триста тому.  Неймовірна гущавінь рожевих рододендронів заставляла зупинятися для чергового фото. Пам'ять телефону катастрофічно наповнювалася. Нарешті ми дісталися водоспаду.

     — Подивися довкола!

  Погляд не міг схопити жодної будівлі, тільки яскрава зелена трава, рум'янок та блакитні дзвіночки. З одного боку кілька ми помітили кілька повалених дерев, коріння стирчали назовні, а поблизу табличка з вибаченням від місцевої влади та обіцянкою все привести до ладу.

     — Це після буревію, в нас сильні вітри не рідкість.

 Найбільше мені подобалися містечкові прибережжя. Море протягом доби змінювало свої кордони. Пляж, величезний зранку, засинав ввечері  вузькою стрічкою. В одному місці я побачила міст, маленька копія київського.

  Мегаполіси Майкл не любив, туди ми їздили лише у справах. Околиці Ліверпулю чи Манчестеру складалися з таких самих двоповерхових хатинок, далі височили хмародряпи, нудотні та нецікаві. Сучасна будівельна лихоманка руйнувала обличчя міст, як і всюди. Втім церкви, темні й трохи важкуваті, вперто нагадували, що ми у Великому королівстві.

     — Мені потрібно до банку та на пошту, гойда з Джиною пройдемося.

  Звичайна дорога у бік невеличкого парку з озерами, ніяких установ я там раніше не бачила. Ми звернули до старого, добре доглянутого кладовища. На вході табличка з проханням тримати собаку на ланцюжку і більше ніяких заборон чи обмежень. Майкл попрямував до дверей великої церкви.

     — Ти до банку збирався!

     — Так, та на пошту.

  Виявилося, що все це помістили у церковній будівлі, ще тут було вегетаріанське кафе, клуб для старших людей, відбувалися різні заняття та зустрічі, а у кутку зроблена дитяча зона з іграшками. Ближче до виходу собачий полумисочок з водою. Мені здається таким і має бути дім Божий, відкритий і до людей налаштований. Прокляття та геєна вогненна, ще жодного не покращили, проте виплодили купу невротиків.

  Перші враження потроху приглухали, я починала розуміти цю країну краще. Найбільше мене зачудовували англійці, витримані та люб'язні, здавалося вони ніколи не сумували й не сварилися. Навіть зовсім маленькі діти завжди віталися та дякували за дрібниці: посунешся з дороги на крок, пропускаючи велосипедистів і обов'язково почуєш подяку від кожного. 

   Майкл взяв на себе мої витрати та супроводжував всюди, а я дивувала  його у найбанальніших ситуаціях. Ще коли ми були у Польщі, я обміняла гривні на фунти та, як годиться, заховала їх на «чорний день». Якось ми зайшли у крамницю, я побачила там електрочайник і вирішила купити його для мами. Біля каси я витягла купюру в п'ятдесят фунтів, дівчина-касир спочатку дивно подивилася на мене, а потім кудись пішла разом з грошима. Майкл трохи зблід:

     — Ти п'ятдесят фунтів дала?

 Я не зрозуміла, що сталося. Мабуть, купюра виявилася фальшивою. 

     — Де ти це взяла?

     — Купила.

     — В нас на руках найбільша готівка — двадцять фунтів, інші банкомати не видають. Такий кеш тільки злочинці мають.