ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Велика Британія. Глава перша

  З польського готелю нас виселили з самого ранку. Ми витягли речі на вулицю та розмістилися поблизу на лавочці. У дворі невеличкої хатинки дві  жінки розвішували прання. Почувши українську, я підійшла та привіталася. Виявилося, що вони вирвалися з Донецької області, до Польщі дісталися лише три дні тому, бо пробивалися через Крим. З ними четверо дітей. На «кордоні» пройшли фільтрацію, молилися, аби росіяни не відібрали малих, бо чули — таке не рідкість. Їхні чоловіки залишилися вдома, обоє працюють трактористами. Молодша жінка зробила на цьому наголос та подивилася на мене. Мені здалося вона навмисно підкреслила: батько її дітей не військовий. Боже, невже вона досі боїться? Поїхати з родинами чоловіки не наважилися, бо мають «компрометуючи» татуювання, їхнього сусіда за таке вбили.

  Жінка причепила останню пару дитячих шкарпеток і взяла кошик у руки. В її кишені булькнув телефон. Вона кинула кошик на землю і перевірила повідомлення. Ні, знову не те. Чоловік не виходить на зв'язок вже тиждень, але то напевно через обстріли, вона бачила в новинах, що мобільні вежі пошкоджено. 

  Друга жінка до того весь час мовчала, а потім сіла біля мене й запитала, чи не знаю я, у яких магазинах одяг дешевше? Ми розібрали свої валізи й витягли половину речей, вже набралося чим поділитися. 

 Таксі до вокзалу викликала Тереза, вона піклувалася нами й після від’їзду. Водій розсердився, бо не попередили про собаку.

     — Ви маєте алергію?

     — Ні.

  Я знала напевно, що біженці з України мають право переміщуватися зі своїми домашніми улюбленцями, але почала нервувати, а що як у автобусі нам відмовлять? Людей, які ненавидять котів чи собак на щастя зовсім небагато, але треба було роздрукувати нові правила. Чому я про це не подумала?

  Автобус прибув із запізненням, ми з Сашею швиденько зайшли у салон. Я хотіла залишити доньку пильнувати тварин й повернутися за мамою та речами, але довелося затриматися. На наших місцях вмостилася пара на добрячому напідпитку. Поки я намагалася достукатися до них, двері зачинилися й автобус рушив з місця. Ми з Сашею закричали у два горла, мама залишилася на вулиці!

  Водій  грубо вибатькувався, але зупинився. Мамі дали місце в іншому кінці салону. Нічого, якось доїдемо. 

  Пасажири роздивлялися наших хижаків та посміхалися. Можна витягнути кота з кошика, хоча б у цьому пощастило.

  Перші пару годин минули спокійно, хмільні туристи шумували, але були зафіксовані на наших законних місцях. Жінка, українка років сорока, та поляк, парубчина трохи молодший, вочевидь планували добре провести час. Хтось зробив їм зауваження. Пияка зіскочив та переліз через супутницю, намагаючись навалитися на чоловіка навпроти. Його, не без зусиль, повернули в попереднє положення. Джина відчайдушно гарчала, мати сиділа зовсім поруч з епіцентром події.

  Автобусом по черзі керували два чоловіки, поки один за кермом, другий відпочивав, розтягнувшись на передньому сидінні. Спочатку запасний шофер час від часу обертався та дивився на пасажирів, а потім, мабуть, заснув.  Коли у салоні потягло димом, виявилося, що гучних приятелів укоськали трошки замало. Вони пихкали цигарками та дудлили коньяк з пластикових стаканів. Водій прокинувся. Цигарки та напої були конфісковані відносно легко, проте на цьому діло не завершилося. Із зовні маленької жіночої сумки з'явилася величенька посудина з підозрілою прозорою рідиною. Водій повернувся до них й цього разу чекав, стоячи у проході, аж поки втомлені бешкетники не відключилися, мирно посіпуючи. 

  Надходила ніч, усім хотілося спати. Водій повернувся у крісло та блаженно закрив очі.

  Спокоєм ми насолоджувались недовго, за вікном починалася Німеччина, а на задньому сидінні запекла бійка. Цього разу терплячий водій здався. Він витягнув телефон та викликав поліціянтів.

  Правоохоронець стояв на сходинці перших дверей автобуса, він щось запитав у шоферів, а потім ввічливо звернувся до галабурдників. Пані моментально зметикувала ситуацію й вискочила на вулицю, а от пан підкоритися не поспішав. Він насилу підвівся, сперся руками в крісло й згадав усі лайливі слова, які коли-небудь чув. Краще за все у нього виходило англійською. Полісмен не зупиняв, він уважно вислухав, а потім зробив майже магічний рух, я не все бачила, бунтар знизив плечима та покірно поплентався за ним. 

  Автобус залила тиша, Саша прошепотіла мені у вухо:

     — Цікаво, він що записував? Уявляєш, що буде, коли цей поліглот отверезіє?

  Заснути так і не вийшло, я дивилася на змученого чоловіка, якому довелося сісти за кермо, та мріяла швидше вилізти з цього автобуса.

  Ранкова зоря відкрила краєвиди за вікном, я милувалася чистенькими вуличками, різноколірними будинками та крамничками. Зовсім скоро я побачу Майкла й найгірше буде позаду. 

 Телефон нервово здригнувся:

     — Розумієш, я не можу вийти, прикордонники забрали мій паспорт, — Майкл не робив пауз між слів, але я зрозуміла, щось трапилося.

     — Як це забрали? Чому?

     — Коли я отримав російську візу, вони наліпку зробили точнісінько на українську печатку. Я вирішив її відірвати й трохи папір зіпсував.

  Він наче просив вибачення, вочевидь зробив дурницю, але в мене виникла своя думка. Які ж паскудні ці російські прикордонники, «побороли» українську печатку, от молодці! Це ж точно незаконно!

     — Але я ж у Краків літав, та додому, нічого тоді не казали!

  Отаке, здається я занадто рано розслабилася:

     — Що з тобою буде?

     — Я розберуся, що вам робити?

      — Ми ще їдемо.

  Пригоди затримали автобус у дорозі, до порома залишилося обмаль часу. Майкл все ж таки зустрів нас на вокзалі. Після двох годин перевірок, йому дозволили вийти у місто.

  Обійматися не було часу, ми схопили речі та побігли на зупинку таксі. Під’їхало розкішне авто. Водій, одягнений у справжній смокінг, відчинив чорні дверцята й ми розсілися у просторому салоні автомобіля.