Глава шоста

  Ганна обережно увійшла до просторої кухні. Майже тиждень вони жили у гостелюбного поляка. Він побачив їх з Люською біля вокзалу, коли вони шукали готель. Чоловік спочатку взявся їх підвести, а потім вони розговорилися й він запропонував їм кімнату. 

  Ганна клацнула кнопкою електричного чайника та поклала пакетики у філіжанки. Завтра треба побачитися з Катею. Хто знає, чи випаде така нагода пізніше? Вона залила заварку окропом, до носа прилетів приємний аромат м’яти. Погляд зупинився на фотографії на полиці шафи: маленька дівчинка серед купи м’яких іграшок. Серце ворухнулося і пекучий щем протиснувся ребрами, чи повернуться вони додому і коли? Поки зрозуміло лише одне  — їх з Люською чекають в Афінах. Але скільки вони зможуть там жити та на які гроші? Ганна відкусила шматочок тістечка, солодке приємно розповзлося у роті. Вона натиснула кнопку виклику в телефоні, її колежанка зраділа і вони домовились зустрітися наступного ранку.

                                                ***

  День видався теплим та сонячним, майже літо. Сучасний готель на околиці міста виділявся серед маленьких традиційних хатинок. Затишні вулиці на околиці міста нагадували мені мій улюблений Миргород. Ми їздили туди відпочивати щороку. Десь там, біля курортного містечка є військовий аеродром, чи льотне училище. Я точно не пам'ятаю, але знаю, що їх бомбували першими. До тихого мирного містечка прийшла війна. 

  Поблукавши кругами, ми нарешті знайшли трамвайну зупинку. У центрі міста нас чекали Ганна з Люсею.

  Міський транспорт для українців зробили безплатним, поляки виявилися не тільки добрими, а ще й щедрими. Ми швидко дісталися до центра.

  Розкішний, препишний, добре знайомий Краків викликав дивні почуття. Я марно намагалася відживити те захоплення, яким він надихав мене раніше. Сьогодні старовинні будинки здавалися сірими та відлякували немитими вікнами, сморід автомобілів заважав дихати, нестерпуче хотілося вимкнути весь цей туркіт голосів та моторів.

  Дівчата зустріли нас біля Вавеля* і повели блукати центральними вулицями. Час швидко промайнув. Опинившись біля центрального вокзалу, ми увійшли всередину. Весь вільний простір заповнили намети, кошики та коробки з їжею, гігієнічними засобами, шкарпетками, товарами для тварин. Різні організації, волонтери, звичайні люди пропонували воду, пиріжки, цукерки та яблука. Я вже бачила щось подібне кілька років тому. Це було вдома, у Києві, на центральному Майдані міста. Тоді я може вперше у своєму житті відчула себе частиною чогось величезного та справді важливого. Люди так само намагалися допомогти один одному, їй поєднала мрія, а з єдності народилася сила та рішучість. 

   Вечоріло, ми попрощалися, Ганна передала мені пакет з різними дрібницями. Потім вона обняла мене та заплакала.

     — Ти що? З глузду з'їхала? Ми не вмирати приїхали, ще побачимося! 

  Вона хлюпнула кілька разів, а потім витерла ніс паперовою хустинкою.

     — Та припини вже!

  В моїх очах запекло, підступні повіки волого закліпали. Чи можна зараз бути впевненим хоча б у чомусь? Я зробилася  маленькою та безпорадною. У цих умовах залишалося лише підкоритися долі та чекати на Майкла.

                                               ***

   Життя вміє правильно розкладати карти. Майкл кілька разів намагався повернути квиток, але невблаганна система відхиляла його запити. Зараз ми таки зустрінемося у Кракові, як і планували. Він прилетить на тому самому літаку, у той самий день. Проте замість маленького пакетика з парфумами, мій завбачливий друг привезе мені величезну валізу зі шкарпетками та піжамами. Одним вимушеним кроком ми перескочили кілька важливих і приємних сходинок.

                                                 ***

   Я вперше їхала до аеропорту сама й тому трохи стресувала. У нашій родині іноземними мовами не володію лише я, однак кожного разу саме мені доводиться з'ясовувати інформацію, щось пояснювати на мигах та викликати таксі. Виявляється, навіть пасивні супутники додають впевненості. Англійську на той момент я вже трохи підтягнула, але біля термінала трохи розгубилася,  чому зачинено прохід? Я запитала про це жінку, яка стояла поруч. Ми розбалакалися, якщо таке слово доречне у моєму випадку. Вона відрекомендувалася англійкою, що прилетіла у Польщу в справах. Я зраділа, хтозна-чому. Останнім часом в мене народжувалися відчуття, які не завжди відповідали ситуації. Чи просто тіло повмикало додаткові налаштування?  

  Нова знайома негайно взялася мені допомагати й супроводила мене до потрібного місця. Ми обмінялися контактами, а потім вона обняла мене та заплакала. Одного дня я зустріну її у зовсім іншому світі, а поки що мені потрібно знайти Майкла.

   Серед десятків людей з однаковими обличчями я відразу впізнала Його. Він посміхався широко та знайомо. У таксі я вчепилася в чоловічу руку, велику та м'яку і тільки тепер відчула себе в цілковитій безпеці.

  Майкл залишив свої речі в номері готелю і ми пішли до магазину купити щось для святкової вечері. В нашому номері на трьох осіб стояв стіл та кілька стільців. Ми розклали їжу на паперові тарілки й влаштувавшись доволі зручно. Майкл всім сподобався. Джина постійно крутилася біля його ніг і намагалась запросити пограти, підсовуючи новенького м’ячика. Кіт стрибнув на величезну щільно заповнену валізу. Одежу для нас Майкл розклав по розмірах у три пакети. Окремо лежали гігієнічні продукти, білизна та капці. Для мене і досить загадка, звідки він дізнався про існування теплих жіночих колготок?

  Ми пили чай, їли шоколадний торт, ділилися  фотографіями, намагалися розмовляти, аж раптом він встав та пішов до себе.

   Я вмію вигадувати трагедії.  Мені здалося, що йому щось не сподобалося. Я почала будувати безрадісний план Б, але, на щастя, швидко заснула і прокинулася лише вранці. В телефоні щасливий Майкл повідомляв, що з нетерпінням чекає на зустріч.

_______________