Глава п'ята

  Польща! Вже зовсім темно на вулиці. Прикордонники розсаджували людей у маленькі авто по чотири персони у кожне. Майже ніхто не розумів, куди нас везуть. Мимовільні мандрівники настільки втомилися, що нічим таким не цікавилися. 

   За нами у черзі стояла жінка з Харківської області, вона голосно сварилася з сином-підлітком.  Блискавка на її штанах не застібалася, знервована мати щохвилини намагалася сховати це під курткою. Дякувати Богу, хоч Джина не приєдналася до емоційної бесіди. Я відчепила від сумки шпильку з блакитною квіточкою й мовчки простягнула її. Жінка схопила рятівну дрібничку, мотнувши головою у знак подяки. Її родина у дорозі четверту добу, новий двоповерховий будинок зруйновано, повертатися немає куди.

  Мороз посилився, люди тулилися один до одного, даремно прикордонники силкувалися навести порядок, ряд поступово перетворився на велику пляму.

  Десь через годину підійшла наша черга сідати в автівку, водій спробував взяти торбу матері з документами та цінностями. Вона пригорнула її до грудей і відчайдушно чинила спротив. Терплячий поляк намагався бути чемним, але мати вдавала, що нічого не розуміє. Він вкотре спокійно повторював:

     — Не пропаде.

  Проте вона не здавалася:

     — Пропаде!

     — Не пропаде.

     — Пропаде!

  Кінець кінцем їй довелося погодитися. Я зрозуміла, що нашого кота чекає та сама доля, швидко підбігла до багажника та обережно прилаштувала його у кутку.  

   Їхали ми не довго, хвилин за двадцять автівка зупинилися біля імпровізованого пункту для біженців. Там були намети з їжею, буфет та місця для реєстрації новоприбулих. Періодично під'їжджали автобуси, які швидко наповнювалися пасажирами й рушили далі.

  Я вийшла та вийняла кота, він трохи зігрівся й заспокоївся. Майже щасливі усі разом ми попрямували до місця призначення. 

     — Не пропаде!

  Переляканий водій біг у наш бік та махав дорогоцінною торбою. Мати відкрила рота, вона намагалася підібрати слова, але не встигла. Ми стояли й не знали, чи можна нам зараз сміятися. 

   З буфету тягло свіжою здобою, у животі загуркотіло, але у цей момент з котячого кошика щось задзюрило. Я відійшла у бік та залізла туди рукою і намацала памперс. Ситуація виявилася набагато гіршою, ніж я думала, мій рукав непристойно забруднився. Я витягла бідолашну тваринку, намагаючись витерти її другим памперсом. Саша знайшла у кишені вологі серветки і я віддала дяку Богові за таку розумну дитину. Коли пачка спорожніла, ситуація значно покращилася, але зайти у духмяний намет я не наважилася.

  Столи для реєстрації розміщувалися навпроти, ми з мамою присіли, а Саша побігла заповнити папери за нас усіх. Вона повернулася до лавки хвилин за двадцять, ми з мамою ледве не заснули.

     — Піду води візьму, ви поки сидіть тут.

  Донька була пошарпана набагато менше ніж я, а головне відносно чиста. По дорозі до неї підійшов хлопець-волонтер, вона швидко зорієнтувалася й відповіла йому польською. Він зрадів, наказав їй зачекати пару хвилин, кудись збігав, а через п'ятнадцять хвилин відвів нас до вільної автівки. 

  Інший поляк, також молодий і приємний, сказав, що їде до Кракова і може підвезти нас до готелю. Я відверто розповіла йому про мої пригоди у надрах котячого кошика та спитала, чи немає у нього маски. Виявилося, що ми добре розуміємо один одного.

     — Не хвилюйтеся, в мене двоє малих  дітей, ці крісла й не таке бачили. Вам ще серветки потрібні? 

  Ми їхали нічною Польщею, весь час розмовляли дорогою, нечемно перериваючи один одного. Боліло і нам, і йому.

 Я написала Майклу, коли ми тільки перетнули кордон. Він забронював готель у Кракові та сплатив за десять наступних днів, проте наш відважний водій прагнув упевнитися в усьому сам. Він пішов на рецепцію, розібрався з реєстрацією, а потім по черзі обійняв кожного з нас. Це було дуже ризиковано, особливо у випадку зі мною. Поляки дійсно прийняли українців, як своїх рідних братів, не знаю, чи змогли б ми бути настільки ж добросердими?

  Триповерховий готель нагадував гуртожиток, всюди ходили люди у домашньому одязі, діти сиділи з телефонами, а матері поверталися з пранням та сковорідками.

  Якийсь підліток підбіг до нас і, не питаючи дозволу, взявся гладити Джину. Виснажена собака не звернула на нього уваги. Він підняв на мене очі й запитав, трохи заїкаючись:

     — Вони ж не візьмуть Київ? Точно? Нашим гвинтівки роздають. 

  Мені не хотілося розмовляти, але побачивши його обличчя, я зупинилася.

     — Мене Артемом звуть, а ви звідки?

  Хлопчисько поводив себе трохи дивно. Я майже присягнулася, що Київ надійно захищено, він зрадів, сказав, що і мама каже те саме, побажав нам спокійної ночі та побіг сходами.  Де перебувала ця дитина, які випробування випали на її долю, я не знала, але було зрозуміло, що малий добряче наляканий.

  Діставшись номеру, ми скинули одяг біля дверей. Райська насолода трапляється по-різному, сьогодні вона знайшлася у теплому душі.

   Повернувши собі людське обличчя, я пішла шукати пральну машину. Час був нічним, коридори та вестибюль спорожніли. Пральня знайшлася відчиненою, я запхала свою та Сашину куртки, штани та частину маминої одежі. Мабуть, рука Божа торкнулася мене у ту хвилину, пізніше я дізналася, що на прання треба записуватися, там величезна черга, а двері залишилися  не замкнутими випадково.

  Старенька машина з величезним зусиллям перетравлювала вміст барабана, нарешті я зможу вийти на вулицю чиста.

  Спали ми годин десять, без сновидінь та пробуджень. Останнім прокинувся кіт. По приїзду я мила його першого. У душі він пив гарячу воду, не звертаючи уваги на мої дії. Тільки тепер я зрозуміла, як довго бідолаха протримався без води.

  Зранку, добряче поївши у готельному ресторані, ситуація відчувалася значно кращою. Гарячі батареї висушили одяг, ми вдягли чисті куртки й вийшли на вулицю.