Глава четверта

  Я дивилася у брудне вікно, моє життя безжалісно розрізали навпіл. По шкіри побігли мурахи, повітря застрягло на видиху, довелося добряче прокашлятись, може правильніше було залишитися?

  Мені вдалося прилаштувати кошик з котом в себе на колінах, дякувати Богові, він затих. Сусідка метушилася поруч, роздаючи цінні поради.

     — Під стіл його підсунь, нічого йому не станеться.

  Я відповіла, що мені так зручніше, але вона спробувала пролізти до мене.

     — Ні, сюди давай, от тут ще трохи місця залишилося.

  Я мовчки відвернула голову, вона надулася й нарешті затихла на своєму місці. Вузький коридорчик швидко заповнився людьми. Вони розсілися на підлозі, попереду кілька годин дороги. Маленька дівчинка навпроти мене малювала портрети нашої живності, її мама молодець, взяла з собою олівці та блокнот. Біля дівчинки нервово човгалася жінка, її сину вчора виповнилося вісімнадцять. Вона намагалася сховати його за пальтами, що висіли у кутку. Хлопця вже могли забрати на військову службу, не знаю, щоб я робила на її місці.

  Нечемний кондуктор насилу продерся натовпом. Мати різко смикнула мене: 

     — Мовчи, бо зараз висадить!

  Джина загарчала, я засунула її під светр, мабуть, уся моя хоробрість залишилася на пероні.

  Нарешті з'явилася кузина з матір'ю, ми не дочекалися їх на вокзалі, бо вони застрягли десь на блокпості. Втримати місця для них здавалося неможливим завданням, але нам пощастило. Діти залізли на верхню полицю і ми всі вмостилися в одному купе.

  Парубок під куртками ледве дихав. Я згадала першу хвилю мобілізації, 2014 рік, практично усі само охочі. Дух Майдану, відчуття своєї особистої значущості, майже відчутна енергія у повітрі, волосся ще пам'ятає запах диму, попереду зміни на краще. Мене відрядили у військкомат працювати у медичній комісії. Ми оглядали новоприбулих разом з медсестрою, ця літня жінка найбільше за все боялася заплакати у кабінеті. Гладкий «даішник» та худокостий слідчий, тренер з футболу та вчитель математики, хтось благав не бракувати ні в якому разі, хтось поспішав з оформленням, відвага та мужність з різними обличчями.

  Квитками ніхто не цікавився, евакуаційні потяги перевозили пасажирів безплатно. Ми рушили з місця і тільки зараз люди почали запитувати, куди  взагалі їдемо.

     — В Чернівці, я чула.

     — Ні, це на Львів, вчора з цієї колії на Львів їхали.

     — Та яка різниця! 

  Ми дісталися до Львова майже опівночі. Натовп біля залізничних кас відразу вбивав надію. Черга починалася з вулиці й здавалася нерухомою. Ми з Сашею пішли шукати автобуси, щоб дістатися кордону. Повз проходили волонтери, українці та поляки, але вони допомагали лише дітям та літнім людям.

  Жодного вільного місця у рейсових автобусах не знайшлося. Ми повернулися до своїх і сіли на лаву. Кіт почав кричати, всередині його скриньки все було мокре. Я витягла маленький плед, який купила, коли народилася Саша, і сховала в пакет. Я його ні за що не викину! Мій старенький кіт тремтів усім тілом, я не мала нічого, щоб його прикрити. Мабуть, дурепами народжуються, треба було хоча б светра на кошик натягнути.

   Кілька годин марного очікування змусили нас зайти всередину вокзалу, надворі стояла мінусова температура. Моя кузина з матір'ю пройшли трохи вперед й натовп миттю поглинув їх. Я намагалася проштовхнутися, але марно.

  Мати дуже втомилася, вона відмовилася чекати стоячи й нам довелося повернутися на площу. 

     — Нічого не можеш зробити по людські! Казала треба вдома лишитися! Їдемо до якогось пройдисвіта! 

  Я зупинила дівчину волонтера і вчепилася в неї, пояснюючи ситуацію. Вона відвела нас до зупинки й посадила в автобус, який їхав в одну зі шкіл, де приймали біженців. 

  Коридором пройшла жінка у піжамі, скоріше за все вона тут не перший день. Ми тихесенько піднялися темними сходами до спортивної зали. На дерев’яній підлозі лежало з пів сотні матраців з чистими квітчастими ковдрами. Напевно, хтось все це постійно змінював та прасував. На той момент війна до західних регіонів ще не докотилася й місцеві люди охоче допомагали сусідам зі сходу та центру країни. 

  Від котячого кошика нестерпно смерділо, я трохи відсунула його, але кіт почав кричати. Він в нас відрізняється дивовижними вокальними здібностями.  Довелося взяти його під ковдру, а собаку прив'язати до руки. О п’ятій годині ранку ми нарешті заснули.

  Сонна утіха продовжувалася хвилин сорок, не більше. Нові поселенці повмикали світло та голосно сперечалися. Я прокинулася, головний біль тільки погіршився. Джина вилізла з під моєї руки та наказала бігти на вулицю.

   У шкільному холі три дівчинки років по чотирнадцять плели маскувальні сітки. Чи вони жили у школі, чи прийшли у такий ранню годину, я не знала.

     — Є місця в автівці, скасували  замовлення, можу взяти п'ятьох людей до кордону.

  До столу чергових підійшов чоловік та сперся обома руками о стіл.

     — Куди взяти? — я не вірила своїм вухам.

     — До польського кордону, шістсот гривень за особу.

   Він дістав цигарку, покрутив її між пальцями, а потім сунув до рота, не запалюючи.

     — Записуйте трьох! — Джина вишкірилася в його бік.

     — Ще кота та собаку записуйте!

  Він подивився на мене і вийняв з рота цигарку.

     — З нею доведеться сидіти ззаду.

     — Добре-добре, записуйте!

  Я вхопилася за рукав його куртки. Він здивовано відступив на крок і відштовхнув мою руку:

     — Я запам'ятаю.

     — Ні, будь ласка, запишіть, щоб вже напевно було! А коли поїдемо?

     — Та хвилин за тридцять - сорок можемо їхати.

  Я встигла записатися першою, потім багато людей просилося поїхати з ним. З нашою смердючою котячою скринею конкурувати було б важко, та я й сама поступово перетворювалася на безхатченка.

  Покликавши Сашу стерегти водія, я побігла за мамою та котом. Цей волохатий негідник категорично відмовлявся зробити туалет на вулиці, все ж  таки міський мешканець. Чергова жінка, побачивши ситуацію, знайшла для  мене маленьку дитячу ковдру. Я запхала її у кошик, тепер коту буде трохи тепліше.