Глава третя

     Стоянка за вікном  ледь заповнена. Куди й для чого вони їдуть? Кожен день російські військові розстрілювали  цивільні автівки. Зранку я прочитала пост від знайомої дівчини. Вона розповідала, як повзла лісом більш як дві години, боячись бодай голову підняти. В автівці залишилося четверо її друзів, скоріше за все усі вони загинули.  

     Я стояла і дивилася у вікно, на сьогодні завдань від волонтерів для нас не знайшлося. Доведеться залишатися вдома.

     Доріжки порожнього дитячого майданчику старанно розчищені від снігу, це створювало яскравий контраст з реальністю. Наші двірники працювали справно. Мені хотілося забутися хоча б на декілька хвилин, але нав'язливі думки  не відпускали. Що з нами всіма буде? 

     З сусіднього дому вийшла жінка с двома собаками. Мабуть, це були цуценята; вони радісно стрибали, заплутуючи повідці. Хазяйка намагалася їх приборкати, це виглядало смішно. 

      Сонце повільно впало за дах магазину. Я оббризкала листочки орхідей, що стояли на підвіконні. Апетиту не було, стрілки годинника ледве рухалися. В будинку навпроти світилось одне єдине вікно. Нічого, якось воно буде, ми не перші й не останні. 

      До приватної клініки я перейшла років п’ять тому, а перед цим працювала у звичайній державній лікарні. Після початку війни на Сході в нас з’явилася нова доктор. Вона приїхала з Авдіївки, перша хвиля українських біженців. Вперше цю жінку я побачила на щотижневому зібранні співробітників. Вона відрекомендувалася, а потім раптово додала:

      — Я з Авдіївки, вибачте.

      У залі здивовано зашепотілися, мені стало соромно. Я встала та щиро привітала її на новій посаді.

      Багато років вража пропаганда справно працювала в Україні. Телевізійні канали, серіали, пісні та книжки російською непомітно ділили громадян моєї країни на різні сорти. Українців з Заходу змальовували жорстокими націоналістами, з Центру — заміжніми та пихатими, зі Сходу — нечемними бандитами, а на Півдні — взагалі росіянами. Новенька лікар соромилася свого походження. 

       Моя нова колега орендувала квартиру неподалік від мене, ми частенько поверталися з роботи удвох. Я знала історію її непростого життя і зараз згадала, як вона з маленькими онуками тікала автівкою від «зелених чоловічків» (тоді світ вирішив не впізнавати в них російських військових). Маршрутка попереду них вибухнула, жінка навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Зупинитись вона не наважилася, але у дзеркало побачила: з автівки, яка палала, ніхто з пасажирів не виліз.

     Мене затопило почуття безпорадності. Залишатися у великому будинку самим? А якщо вони дійдуть сюди? Почнуть грабувати, дертися у квартири? Знайома з Обласної лікарні писала у чаті, що до них доставили трьох жінок з Бучі. Не знаю, хто і як їх звідти витяг.  Усі три знівечені, одна і досі в реанімації. Їхні лікарі оперують цілодобово. Навіть не хочу уявляти після чого з’являються подібні пошкодження.

      У двері постукала сусідка з квартири поруч, я відчинила.

     — Катю, я це, зараз побіжу на вокзал. Іди швидко, допоможи мені. Ось там бери все з холодильника, воду теж забирай. Зачекай, ще їжу для тварин, бачиш, на полиці. 

      Вона перевірила шафи на кухні, не повертаючи голови до мене.

     — Ні, не питай куди, не знаю. Донька малих в автівку закинула і газу, як вдалося не знаю. Диво, що не забрали, нова в них.

     Жінка поклала до сумки коробку з печивом.

      — Вони там три доби у льосі сиділи, добре, що влітку компотів накрутили, то діти витримали.

      Я пакувала продукти у пакети. Тепле повітря квартири не зігрівало, мої пальці, наче холодні незграбні карлючки робили, все занадто повільно.

     — Ми самі залишаємося…всі поїхали. Як на вокзал потрапите?

     — Пішки піду, нічого, вони більше маялися. Квіти візьмеш? 

     Сусідка вимкнула електрику та перекрила воду. Її руки тремтіли, під оком ритмічно смикався м’яз. 

     — Ти мені пиши, добре?

     Я занесла пакунки у квартиру, вийшла в коридор та постукала в усі двері на поверсі. Нікого. Жодної души не залишилось. Треба їхати, більше немає чого чекати.

      Раптом кожна річ у квартирі перетворилася на велику цінність. Дитячі малюнки на стінах, альбоми з родинними фотографіями, лялька, яку мені подарували у п’ять років. Я схопила подушку з дивану та притулила її до себе. Все доведеться кинути, все.

      Ми вирішили їхати через два дні, у понеділок. Мама та Саша погодилися, лише дізнавшись про чисельні випадки, коли російські військові ґвалтувати жінок і навіть зовсім маленьких дітей. 

     — Давай завтра  з ранку, чого ще чекати?

     Моя кузина нервувала, а мені хотілося побути вдома хоч на день довше.

      Потім почалися збори. Я зателефонувала знайомій жінці. Вона весь час годувала тварин з вулиці, їй зайві продукти точно не завадять.

     — В нас повний холодильник їжі, заберіть, будь ласка.

     — Дякую тобі дуже, зараз чоловік прийде.

  Дякую….за що? Я тікаю, а вона залишається.

     Сьомого березня із самого ранку я поспішно розкладала все по місцях, заправила ліжка, стерла пил, навіть підлогу вимила. Потім віддала ключі від машини та квартири приятелю Саші, останній раз зайшла до штабу і непомітно, залишила коробку з ліками біля дверей. Зайти у середину я не наважилася.

      Ми вирушили у дорогу об одинадцятій ранку. З нами попросилася жінка з будинку навпроти, вона вирішила їхати до сестри у Тернопіль. Її проводжав чоловік.

     — Він мені усі нерви розторсав, сирену не слухає, в укриття йти не хоче, спить собі на канапі! Хай один  лишається! — жінка показово штовхнула чоловіка в бік, а потім притягла до себе і так тримала кілька секунд.

       Вперше за дванадцять днів ми виїхали в місто. Більшість доріг звузили до однієї чи двох смуг. З вікна ми бачили імпровізовані блокпости з протитанковими їжаками. Чоловіки різного віку у різношерстій формі періодично зупиняли автівки та перевіряли документи водіїв. Ми проїхали повз гематологічний корпус дитячої лікарні. Я читала, що маленьких пацієнтів під час тривог рятували у підвалах, холодних та вологих. Війна іноді вбивала не помітно та підступно.