Глава друга

     На потяги чекали по кілька годин та навіть діб. Пасажири влаштували справжні штурми вагонів. Тим, кого супроводжували чоловіки, було трохи легше. Кошики для тварин зробилися дефіцитом, суцільна людська трагедія. Якийсь чоловік намагався продертися через натовп з котом, картонну коробку з його рук вибили, бідолаха шукав тваринку вже другу добу. Я не уявляла, як їхати з нашим зоопарком.

     Налякана Ганна телефонувала в черговий раз, мені здалося, що вона трохи сердилася на мене:

     — Глухо зовсім, вікна не світяться, ми у будинку самі.

     — Ні, не самі, просили ж світло не вмикати.

      — І автівок немає, кажу тобі, ми самі. Що робити?

      Я намагалася розмовляти спокійно, доводячи Ганні, що безпечніше сидіти на місці. Звісно я брехала, мій мозок давно зрозумів, що треба тікати, але не наважувався цьому повірити та й мої не хотіли нікуди їхати. 

     — Люська зовсім вже, вранці влаштувала істерику. Я планую їхати завтра, — подруга різко перервала мої міркування і поклала слухавку.

      Раптом я все усвідомила по-справжньому, паніка в середині та  липка шкіра назовні, мені зробилося зле.

                                           ***

     Років п'ять тому Ганна знайшла у ФБ дівчину, з якою вони подругували у молодших класах. Колежанка багато років тому  виїхала у Грецію і тепер жила з сином та чоловіком в Афінах. Родина мала окремий будинок з кількома спальнями, вони запросили Ганну до себе на другий день після повномасштабного вторгнення. Та довго не наважувалася їхати так далеко, але потім погодилася. Жінка зрозуміла, якщо доведеться вибиратися, то хоча б до знайомих людей.

     Сьогодні Люська не спала цілу ніч, завжди рум’яне обличчя дівчини виглядало блідим та змарнілим. Ганна із силою запхала документи у маленьку торбу. Ні треба нікого слухати, в неї одна єдина дитина! Через дві години за ними приїде дідусь. Він відвезе їх на вокзал, а там вже, як пощастить.

     Вимушені туристи чекали на пероні годин десять поки нарешті влізли у вагон. Обом довелося стояти у незручному, нетопленому  тамбурі. Ганна притулилася до холодної металевої стіни й закрила очі. Поверхня під повіками щеміла, жінка кілька разів добряче замружилася й відчула приємну вологу сльози. 

     — Я пити хочу! — Люська смикнула її за рукав.

      Ганна спробувала витягти з сумки пляшку з водою, але донька відштовхнула її руку.

     — Ага, а вбиральні де? В мене ноги зомліли, коли вже Львів?

      Туалети працювали, але дістатися до них було нереально. Люди тіснилися пліч-о-пліч, всі втомилися, тому нервували й скаржилися. Маленькі діти час від часу плакали, у важкому повітрі неприємно пахло.  Одне добре — поїзд майже не зупинявся на проміжних станціях й прибув до Льва навіть швидше, ніж вони розраховували. Ще й з автобусом до Польщі пощастило, після годин у тамбурі він здавався розкішно зручним та чистим.

     Наступного вечора Краківський вокзал зустрів українських пасажирів відкритими дверима.  Втомлені, розгублені біженці чекали у довжелезній черзі на реєстрацію. 

     — Мамо, я голодна. Ноги болять і спати хочу.

     Ганна наказала донці встати у чергу та чекати на неї там. Жінка пройшла у вестибюль до чисельних волонтерських наметів. Українським біженцям пропонували їжу, одежу, телефонні картки та інші першочергові речі. Ганна взяла кілька пиріжків та бутербродів і поспішно повернулася до Люсі.

     — Черга майже не рухається! Я зараз впаду та засну на підлозі.

     Ганна і сама насилу трималася, скимліло у голові, буркотів живіт, зрадницьки заплющувалися очі.

     — Добре, зараз щось знайдемо, а завтра будемо роздивлятися.

      Діставшись до готелю, Ганна чомусь згадала про Тома. Він іноді писав їй, цікавився ситуацією у Києві та запитував, що вона планує робити. Вона розуміла, що з цього навряд вийде щось добре, але вирішила спробувати.

     — Ми у Кракові. Квитки до Афін в мене аж на тринадцяте березня, сім днів тут просидимо. Ти хотів побачитися, то може приїжджай до нас?

     Том відповів після обіду наступного дня.

     — Ти зараз не в тому настрої, які там побачення. Відпочивай, може я до Афін приїду.