ЧАСТИНА ДРУГА. Війна. Глава перша

     Люди поки не навчилися зупиняти час, і він йшов собі з належною швидкістю. Ігнорувати новини було вже неможливо, але всередині мене оселилося щось дике та нерозумне. Я навіть сердилася, коли хтось починав неприємну розмову:

    «Та припини, нічого не буде! Цього просто не може бути! У наш час!?»

     Двадцять четверте лютого 2022 року лише я одна у Києві прокинулася від звичного сну, повністю додивившись приємні сновидіння. Вимикати телефон на ніч — моя залізна звичка, робота лікаря не припиняється за межами клініки. Зранку я побачила п'ять пропущених  від колишнього чоловіка, це не віщувало нічого доброго. Вайбер нервово здригався від повідомлень. Керівник клініки написала, щоб ми не виходили на роботу.

     Не можу сказати, що новини мене здивували, але уві сні все було так добре, захотілося повернутися у ліжко.

     Мої поринули у стрічки новин, мама слухала військового речника, а донька уважно читала повідомлення у щойно створеному екстреному каналі. Я підійшла до вікна та виглянула на вулицю, напівпорожня стоянка налякала більше, ніж усі дописи разом. Люди рятували дітей, намагаючись вивезти їх за місто. Це зараз я знаю, що іноді краще не робити нічого, а тоді багатьом здавалося, що у маленьких селах буде безпечніше.

     Біля ніг присіла собака і дивно затихла. Великі будинки зробили картинку перед очима обмеженою, але я знала, що десь у тому напрямку кільцева дорога. Зараз вона стояла у величезному заторі з тисяч цивільних автівок. Вже за кілька днів там все спорожніє, а тільки-но поновлене дорожнє покриття, розбиватимуть колеса військової техніки.

     У 2019 ми, українці, ймовірно вигоріли від постійної боротьби. Війна тривала цілих п'ять років і, на жаль, чи на щастя, для більшості з нас існувала лише в телевізорі. Жахи та смерті звісно траплялися, але десь там, десь далеко.  Нечисленні волонтери робили свою справу так само завзято, однак більшість населення новини зі Сходу почали дратувати. 

     Нічого дивного чи нового не сталося. Звичайна людська природа намагалася пристосуватися та послабити напругу. Замість оборонних підприємств, будувалися нові дороги та парки.  Військові програми позакривали, фінансування армії зменшилось. У пресі й соціальних мережах час від часу з’являлися статті про арешти незгодних та величезні масштаби корупції. Активісти закликали до протестів, втім підтримка виходила нечисленною та малопомітною. Ходили плітки, що у найвищих колах української влади плідно працюють зрадники. Можливо так і було, я не знаю.

     Після повномасштабного вторгнення журналісти відверто звинувачували керівництво країни у навмисній здачі півдня України. Пліткували, що це сталося через розмінування загороджень біля Чонгара.

     Мені було важко розібратися у цій географії, до того ж російські інформаційні бомби справно рухалися в потрібному їм напрямку. Погана інформація  вкидалася ворогом навмисно. Якби в Україні спалахнули внутрішні протести, підкорити її було б набагато легше. 

      Я сіпнула штору, затуляючись від зовнішнього світу. Хотілося так і сидіти у теплі та затишку, але потрібно запасатися їжею, у холодильнику майже пусто. Я вийшла на вулицю й побачила сусіда. Він відчайдушно воював з багажником своєї автівки. Сімейні скарби, запхані у величезні чорні мішки для сміття, народили у моїй голові страшну асоціацію, я відвернулася та пришвидшила рух.

      На полицях супермаркету зникли дешеві продукти, але все інше залишалося на місці. Я наповнила три пакети та покрокувала додому. Заволала тривога. Гучний сигнал налякав птахів, вони зірвалися з місця й кружляли над будинками. Пластик врізався у пальці й мені довелося перепочити кілька секунд. Птахи поверталися до своїх справ, небесна блакить мене не лякала, я почну боятися трохи пізніше.

     Напис на дверях ліфта попереджав про небезпеку користування ним у разі повітряної загрози, але я зайшла у кабіну. Не лізти ж на дев’ятий поверх з п’ятнадцятьма кілограмами. Клятий Путін! Бісила необхідність змінювати звички.

     Майкл писав аж занадто часто. Він відшукував варіанти, пропонував допомогти й здавалося переймався нашою безпекою набагато більше, ніж ми самі.

     — Ти повинна виїхати! Куди завгодно, я звідти тебе заберу.

     Я подякувала й вкотре пояснила йому, що у нашому районі поки безпечно. Просила не хвилюватися за нас та обіцяла, що все буде добре.

     — Ні, зовсім не добре! Є потяги, не їдьте на автівці! Це небезпечно!

     Він регулярно надсилав відео з Київського вокзалу, репортажі з Польщі та Німеччини, але я зовсім втратила здатність приймати рішення. Я кілька разів розмовляла з матір'ю, спочатку вона навіть зраділа, але потім відмовилася від пропозиції Майкла. Треба трохи зачекати, далі подивимося. Чи не вперше за останні кілька років я повністю поділяла її позицію. Саша взагалі не хотіла рухатися з місця, вона запевняла мене, що Київ найнадійніше місце на цей момент.

     Не менш наполегливі пропозиції  надходили від моєї кузини, вона бачила якусь військову техніку зі свого вікна. Тоді ще ніхто не забороняв робити фотографії, однак жінка побоювалася вийти на вулицю. Ми намагалися знайти якусь інформацію в Інтернеті, проте більшість повідомлень були скоріше емоційними, ніж корисними. Сперечаючись, та доводячи щось одна одній, ми обидві вірили, що та військова техніка — наша. 

     Ганна, звичайно тиха та спокійна, телефонувала сьомий чи восьмий раз. Разом з донькою, вони сиділи у квартирі й не знали, що робити далі. Люська нервувала, Ганну лякало, що дівчина втратила апетит і майже нічого не їла. 

     — Ми залишаємося на місці, — я витягла з ванної чергову каністру, хай буде запас води.

     — Люся психує. Я хочу їхати звідси,  але щось дуже страшно. Як гадаєш? В мене ступор якийсь.

    Я не мала порад для неї, бо сама опинилася в такому ж стані. 

     — Остання каністра повна, наша фортеця готова до тривалої осади! — оце так гумор, моя голова зовсім з’їхала з розуму?