Глава чотирнадцята

   Я влізла у ліжко, навіть не змивши косметику з обличчя, намагаючись нікого не збудити. Мама ще зранку мене попереджала, що нічого путнього з цього не вийде і, як завжди, мала рацію. Здається я швидко заснула.  Коли затріщав телефон (на щастя я його не вимкнула) у щілину фіранки пробивалися повністю вистиглі сонячні промені.

     — Доброго ранку. Я в аеропорту. Це були найкращі вихідні у моєму житті.

  Сон миттєво вивітрився з моєї голови. Я гадала, що наша вчорашню зустріч була останньою. Майкл намагався говорити повільно, щоб я точно все зрозуміла.

     — Напиши мені свою адресу, будь ласка.

  Ввечері кур'єр доставив мені величезний різноколірний букет зі зворушливою листівкою усередині. Я ледь не зомліла від радощів. Саша допомогла мені витягнути велику вазу, а потім зробила кілька фотографій для своєї сторінки.

  Квіти мені час від часу дарували: троянди на день народження, тюльпани у березні та щось веселеньке на день медичного працівника. Проте якслідних я не отримувала вже років двадцять. Маленьку листівку я поклала у конверт і заховала разом з сімейними фотографіями. От тепер не знаю, чи побачу її коли-небудь, чи повернуся додому?

  Далі все пішло простіше. Ми писали та телефонували один одному багато разів на день. Я потроху вчила англійську, це виявилося важким і нудним заняттям, але тепер в мене знайшовся стимул.

  В мій день народження черговий кур’єр заносив до під’їзду шикарні троянди та торт. Консьєрж допомогла йому притримати вхідні двері, щоб вони раптом не зіпсували цю духмяну красу. На наступний день зранку я проходила повз її кімнатки. Жінка промовисто подивилася на мене, їй кортіло скоріше дізнатися подробиці: 

     — Це від Вашого друга? Він такий цікавий!

  Я була у доброму гуморі, тому зупинилася і відповіла:

     — Та ні, звичайний.

     — Розмовляє ж англійською!

  Зазвичай я не люблю плітки, дивно, але цього разу це зовсім не дратувало. Хай позаздрять, зовсім трошки, для стимуляції. 

  Незвично і приємно відчувати себе повноцінною жінкою. Не знаю, як це працює, але мої відчуття передалися оточенню. Чоловік, що ішов назустріч, навіть сповільнив крок. Може хотів роздивитися мене краще? На роботу я вирішила поїхати автівкою, не пішки ж йти, коли чоботи на підборах!

                                          ***

  Можна жити сто років, стати найрозумнішим та далекоглядним, але іноді навіть залізним планам ціна — копійка. Хоча, хто знає, можливо це і добре, що ми не бачимо майбутнього. Якби знали, то не наважувалися б пробувати нове.

  Ми з Майклом домовилися про наступну зустріч через три-чотири тижні після Різдва. Він, завжди спокійний і позитивний, чомусь почав поспішати та нервував. Його постійні натяки та розпитування дивували мене. В нас в Україні все було добре. Не знаю, що там верзли їхні західні новини, ми жили звичайним життям. Так, хтось з журналістів намагався тероризувати людей, але влада запевняла, що все це фейки від їхніх конкурентів.

  Я йшла на роботу пішки. У таку ранню годину людей на вулиці майже не було. Позапланова зміна у неділю потрібна мені, щоб звільнити кілька наступних днів.  Завтра приїде Майкл. Ми будемо разом цілих чотири дні!

   Нетипова для кінця січня погода тішила весняним теплом. Я вийшла трохи раніше, насолоджувалася свіжим повітрям і не поспішала. Десь на півдорозі в ногах з’явилася дивна слабкість. Вчора я прибирала квартиру, потім допомогла кузині розвантажувати волонтерську допомогу, тому, скоріше за все, втомилася.

  Почався прийом з його звичайною заморокою. Відпустивши кількох пацієнтів, я вирішила все ж таки виміряти температуру, трохи боліло горло та голова. Термометр показав 37,3. Оце так. Приїхали. Я побігла в маніпуляційний кабінет і дівчата зробили тест. Він виявив підступний ковід.

     — Привіт, я захворіла, тобі не можна приїжджати.

  Майкл засмутився, але швидко взяв себе у руки та почав мене заспокоювати. 

     — Не сумуй, я буду з тобою увесь час. Ти залишишся вдома на кілька днів і ми зможемо телефонувати один одному сто разів на день.

   Я пошкандибала додому, стан стрімко погіршувався. З респіратором на обличчі я зайшла в аптеку, накупила цілу торбу ліків та масок. Потім зателефонувала своїм, наказала сидіти у своїх кімнатах і не виходити до мене. Після обіду я нарешті ввалилася у свій барліг, накрилася ковдрою та заснула.

                                           ***

  Лежма байдикувати у ліжку, коли хворієш, не завжди погано. Якщо не болить голова, це навіть приємно. Але тільки не зараз!  Чому це трапилося так невчасно?! 

  Вже на другий день я почувалася значно краще. Ми спілкувалися з Майклом із самого ранку. Відбувалося щось дивне, навіть не знаю, як це пояснити. Мені здавалося, що Майкл біля мене, я майже фізично відчувала його турботу. Мій Бамбургський* вікінг підбадьорював мене та малював чудові картинки нашого майбутнього. Ми розповідали один одному про дитинство, родину, звички та роботу, і через тиждень зробилися ближчими ніж давнішні друзі.

  Потроху до нашої преси просочилися тривожні застереження. Моя знайома волонтер відвідувала з дітьми курси першої медичної допомоги. Вона сумно похвалилася  мені, що її десятирічний син навчився накладати кровоспинний джгут однією лівою рукою. Я на хвилинку уявила критичну ситуацію, чи зможу я за потреби допомогти собі чи іншим? Чортівня якась, наче лихий сон. Мозок все добре розумів, але щось не пускало цю думку глибше. 

  Майкл передав свій паспорт у Російське посольство, йому була потрібна віза. Бізнес у Росії? Якісь незрозумілі для мене справи. Ця країна здавалася мені небезпечною не тому, що останні новини лякали, скоріше прокинувся попередній досвід. Росіяни знищували українців багато років, починаючи ще з Майдану, та і до того було не краще. Голодомор, геноцид та жорстокі вбивства врізалися в наші українські гени назавжди.