Глава тринадцята

    Том поїхав додому і наша дівоча компанія повернулася до звичайного життя. Я вирішила написати Майклу, що хочу з ним зустрітися.

     — Ти дійсно бажаєш, щоб я приїхав?

     Я відповіла, що чекаю на побачення з нетерпінням. І це правда, мені хотілося нарешті перетворити свої мрії на реальність. 

     — Дай мені трохи часу, я все вирішу.

     Ввечері я знала дату нашої зустрічі та назву його готелю. Дуже приємна оперативність. Я поважаю чоловіків, які тримають своє слово. 

     — Що тобі привезти з Англії? А для Саші та мами? 

      О ні, як це? Мені було незручно, хай сам вигадує. Хіба можна таке питати у жінки, яку ще ніколи не бачив? Біля моїх ніг крутився кіт. Він втомився тертися, натякаючи на нестерпний голод, і голосно занявчав. Довелося відкласти телефон, підвестися та тьопатися до кухні. На столі стояли крученики за рецептом Борецької й в голові пролунав її голос:

     — Мій Костик завжди мене просить казати прямо: “Я хочу новий Айфон!”, от це йому зрозуміло. А коли починаєш закидати, він або не розуміє, або мучиться. Від цього обом погано.

      Треба подумати, що там в цих англійців є цікавого? Чай, парасольки? На тому кінці зв'язку Майкл відчув мої складнощі:

     — Мої хлопці полюбляють магніти з емблемами футбольних клубів. Чи можу я привезти для тебе парфуми?

      Так, парфуми я полюбляю. Все-таки я іноді витрачаю на себе трохи грошей, мені подобається змінювати аромати. У моїй шафі завжди є три, або навіть чотири різних флакончики. Я використовую їх по черзі, щоб ніс не звикав і добре відчував приємний запах. Я пообіцяла Майклу вибрати щось цікаве, а для мами та доньки попросила чай та цукерки.

                                            ***

      І знову листопад, і знову темно на вулицях, але вже за тиждень прокинуться різдвяні вогники на ялинках і все зміниться. Місто причепуриться та побудує на площах казкові світи. Всі люди, маленькі та дорослі, загадають бажання, сподіваючись, що прийдешній рік буде кращим, ніж  попередній. Звісно, попереду зміни у моєму житті й вони чудові!

     Цими днями я зустріла давню знайому, час від часу я допомагала їй у волонтерських справах. Вона показала мені фото речей, які збиралася надіслати військовим на Схід України. Я пообіцяла підсобити з пакуванням. Настрій в неї був зовсім не святковий. Вона запитала мене про якесь інтерв'ю, але я його не читала, зараз новини мене не дуже турбували, а тривожні попередження пролітали повз.

     Третього грудня стовпчики термометрів впали значно нижче нуля. Я чекала таксі майже двадцять зайвих хвилин, диспетчер двічі змінювала автівку. Нарешті я влізла у теплий салон і рушила до центру міста. Сьогодні в мене перше справжнє побачення з Майклом. Моє волосся було ретельно зачесано, зранку перукар чаклувала над ним цілу годину. Я  не хотіла зіпсувати своє нове замислувате «каре» й не одягла шапку. Сніг валив великими шматками, вуха почервоніли, а пальці не слухалися. Вимріяний принц чекав мене біля готелю. На його голові зимова вушанка, чомусь я цьому дуже зраділа. Здавалося, що і сам він був теплим і м’яким. Високий та плечистий, він сильно відрізнявся від Андрія. В того всі лінії були паралельні, або перетиналися під прямим кутом.  Гість посміхався. Я нервувала, пакунок з сувенірами випав з моїх рук, язик не хотів слухатися. Я забула все, що планувала розповісти та заплуталась в назвах вулиць.

     — Як цікаво заблукати у рідному місті! Тепер ми обидва туристи!

     Майкл шуткував, намагаючись розвеселити та підтримати мене, але тоді я розраховувала лише на себе й багато чого не розуміла. 

      Якось переживши час серед золотих церков славетної древньої Лаври (вільного англомовного гіда для нас не знайшлося), ми з Майклом крокували на Майдан Незалежності. Він з цікавістю роздивлявся фотографії загиблих героїв «Революції Гідності», ставив питання і навіть розповідав сам. Мене тішило, що світу відомо про ці величні події, які трохи пізніше змінять хід сучасної світової історії. 

     Потім ми спускалися слизькими сходами й він впав, добре, що не дуже забився.

     — Я завжди падаю, не хвилюйся, — засміявся він, — Може, поїмо десь, я зголоднів вже.

     У центрі кафе та ресторани на кожному кроці, багато з них я відвідувала. Нашвидку згадуючи, де мені більше сподобалося, я ніяк не могла нічого вибрати. Мені здається, він зрозумів, тому потягнув мене до найближчих дверей. 

     У тісне  приміщення Грузинського ресторану набилося повно людей. Ми не відразу знайшли вільні місця. Нарешті, влаштувавшись у кутку, ми зняли куртки й трохи розм'якли у теплі. Майкл відійшов на хвилину. Поки його не було,  задзвонив мій телефон. Це мама. Адреналін миттєво підготував моє тіло до захисту, я натиснула кнопку з’єднання і почула вкрай стурбований голос у слухавці:

     — Саша розмовляє з поліціянтами. Я тепер нервую сильно, бо вона там сама.

     Я нічого не розуміла. Звичайно це мало трапитися саме зараз. От як покинути родину, якщо вони не можуть прожити без мене навіть один день? Гарячково набираючи номер Саші, з десятої спроби я досягла успіху. Виявилося, що з її рахунку вкрали гроші, а сама вона вже поверталася додому. 

     Крижаний піт просихав. Мій супутник дивився з цікавістю, але мені було байдуже. Я звісно вірю, що серед поліціянтів багато порядних людей, але безліч моторошних історій змушує триматися від них якомога далі. Майкл покликав офіціанта і той приніс рахунок.

     — Тобі треба додому? Біжи, за мене не хвилюйся. Родина — це важливо. 

      Пояснювати ситуацію з моєю англійською я не наважилася й сказала, що проблему вирішено.

     Через пару годин ми спускалися на Поділ. Сувенірні полиці у звичайному житті мене дратували, кому треба це сміття? Зараз я з вдячністю дивилася на продавців, які вихваляли свій сумнівний товар поганою англійською мовою.

     На вечерю ми мали столик в ресторані. Я забронювала його два тижні тому. Рекламні буклети назвали його найкращим у рейтингу. Мені пообіцяли традиційний інтер’єр, шикарне меню з українських страв та виступ фольклорного колективу. Мені здавалося, що я прорахувала план нашого вечора до найменших дрібниць.