Глава шоста

     Ковідна трагедія досягла майже досягла своєї межі, але життя тривало і його потрібно було оплачувати. Бізнес потроху пристосувався та оживав. Рівень страху оптимізувався, люди намагалися за можливості берегтися та не панікувати. Зустрічалися, звісно, і бунтарі без масок. Нічого не поробиш, для повноцінного функціонування людям потрібні протести.

       З кінця травня моя клініка нарешті почала працювати щоденно. Я ходила з роботи пішки, навмисно розтягуючи час, щоб повернутися додому пізніше. Фізична втома трохи гасила емоції й думки кошмарили мою бідну голову не так боляче.

      І мама, і донька заспокоїлися, ніякі перевороти тепер не загрожували їхньому життю. Мені здавалося, вони  навіть задоволені, що в мене нічого не вийшло. Це викликало злість, я лаялася з мамою, намагалася щось пояснювати, когось звинувачувала, а потім відчувала провину і мені ставало ще гірше.

       Досить швидко я, зазвичай жвава та невмируща, розлізлася та втратила форму. В мене боліла спина, різало в очах, з’явилося безсоння, до того ж довелося видалити відразу двійко зубів. Я набридливо жалілася подругам на життя, все здавалося безрадісним та безглуздим. Я не розуміла, що мені робити з залишками свого життя.

      Андрій періодично надсилав мені безглузді відео з веселими котами та собаками, усі мої підозри виявилися вигаданими, але я стійко дотримувалася бойкоту. Треба було раніше думати, тепер хай вдома сидить чи ще десь, але точно без мене.

      У вихідні я напросилася у гості до Борецької. Це моя давнішня подруга. Ми познайомилися у пологовому будинку, коли народжували  дітей. Пологи в обох пройшли важко, з ускладненнями. Ми два тижні лежали у сусідніх палатах, допомагали та підтримували одна одну. 

     Борецька завжди працювала надійним джерелом ідей, порад та побажань для своїх знайомих, їх в неї набралася ціла купа. Де вона знаходила натхнення, я не знаю, життя регулярно місило її з усіх боків. 

     Подруга хазяйнувала на кухні, а я сиділа за столом, жаліючись на жахливу долю. Зі стрункої брюнетки Борецька з віком перетворилася на веселу пишну блондинку. Їжу вона називала «гастрономічною терапією» і щодня лікувалася вчасно. Прослухавши мою сповідь до кінця, вона розвернулася, вперла руки у боки й впіймала поглядом мої очі.

     — Це не твої двері. Зачини. У мене є правило: два тижні сумую, далі замкнула та пішла шукати наступні.

     Подруга поставила тарілки на стіл та сіла біля мене. Ми їли щось неймовірно смачне та духмяне. Здатність гарно готувати — особливий талант. 

     — Вчора знову швидку викликала. Напад страшний. Я по хліб вибігла, хвилин на двадцять максимум. Повернулася, а він…зовсім не можна виходити.

     Син Борецької народився передчасно, мав інвалідність з дитинства. Хлопцю нещодавно виповнилося вісімнадцять, але він досі не ходив і не вмів читати. Мені стало соромно. Мої проблеми виглядали штучними та несуттєвими, але Борецька вважала інакше.

     — Ти знаєш, я думаю ця історія матиме продовження. От тільки чи потрібно воно тобі? Ти давай вже кидай свій монастир. Зараз план складемо.

     У цей момент зателефонував мій колишній чоловік. Періодично в нього з’являлося непереборне бажання розповісти мені свіжі новини про наших спільних знайомих. Я послала пліткаря у відомому напрямку, Борецька передала йому палкий привіт та взялася заварювати чай. Дзвінок відірвав нас від головної теми. Ми обговорили усіх наших чоловіків, згадали новорічну ніч у відділенні для новонароджених, посміялися, поплакали.

     — А знаєш, ти собі ні в чому не відмовляй. От як хіть бере, так і роби. Та яка різниця, що буде далі.

     Жіноча дружба особлива річ. Вона надійна та щира, просто час потрібен, щоб бур'яни відсіяти.

     Телефон показав чергове кумедне відео з цуценятами від Андрія, я поставила вподобайку, а потім запросила його на вечірню прогулянку. Сонечко трималося ще доволі високо, запах абрикосових квітів міцно просочував повітря, я побачила великі пуп’янки тюльпанів і жовте мереживо примули. Кілька кроків і ми потрапимо у справжнє літо.

                                           ***

     По дорозі додому я прочитала в ФБ, що  недалеко від нашої вулиці на березі мого улюбленого озера планується чергове величезне будівництво. З часів мого дитинства рівень води у ньому зменшився разів у п'ять, фундаменти будинків перекрили джерельця і приплив помалів. Місцеві жителі кожну весну самотужки розгрібали водорості та прибирали сміття. Охочих боротися за цей зелений куточок набралося достатньо багато, і хоча у будівельної компанії грошей було ще більше, маленький шанс на перемогу існував.

     Андрій, щасливий своїм  поверненням із заслання, чекав мене біля під'їзду. Ми вирішили взяти участь у цій війні, видрукували списки мешканців наших будинків та роздали їх черговим у під'їздах, сподіваючись зібрати багато підписів.

     Почалося спекотне літо. Мої поїхали до Миргорода на кілька тижнів і я залишилася сама. Ремонт у квартирі ми завершили ще рік тому, але залишки будівельних матеріалів і досі лишалися у коморі. Це діяло мені на нерви і я вирішила розгребти цей безлад, пофарбувати стіни та зібрати стелаж. Андрій приніс пензлики, викрутки та невеличку драбину. Я не запрошувала його вже давненько і сьогодні ми обидва мали піднесений настрій, наче і не маючи для цього приводу.

    Через кілька годин все було зроблено. Брудні та голодні, ми вийшли у двір, щоб  купили чогось на вечерю. Нещодавно поруч відкрилася симпатична маленька кулінарія і ми купили вареників з м’ясом для нього та з вишнями для мене.

     Десь ближче до одинадцятої вечора у моєму животі з'явилися перші сигнали тривоги. Опівночі біль посилився настільки, що довелося випити знеболювальне. (Хтось обов’язково скаже, що так робити не можна.) Легше не стало, я вочевидь потребувала допомоги, але думала про своїх тварин, їжі в домі майже не було. Андрій на дзвінок не відповів, мабуть, втомився і міцно спав. Ганни поїхала на дачу, а сусідів вночі я будити не наважилася і сподівалася дочекатися ранку, але вже через годину зрозуміла, що не можу навіть підвестися з ліжка. Я викликала швидку, поповзом добралася до дверей та повернула ключ.