Глава друга

    Ганна вмостилася в кріслі, намагаючись зосередитися на роботі. Нічого не виходило. Вона працювала бухгалтером і ці проклятущі нарахування ніколи не закінчувалися. Почухавши немиту голову, вона встала і попленталася на кухню, час готувати сніданок. Брудні тарілки на столі натякали на вихідні, але сьогодні була середа. Цілий місяць вони з донькою сиділи вдома безвилазно. Ганна взялася мити посуд, Люська спатиме довго, можна спокійно белебенити телефоном. Вона почула довгий гудок гучномовцем, відповідати не поспішали. Подруга Ганни працювала у приватній клініці генетиком, останнім часом пацієнтів значно поменшало, пандемія навіть частину  лікарів залишила без роботи. Нарешті у слухавці клацнуло.

     — Катю, привіт, працюєш? 

    Та видала короткий вітальний звук, одночасно ковтаючи шматок їжі.

     — Мені знову слухання знову перенесли, на серпень тепер.

     Ганна мимоволі здригнулася, зачепивши свіжий поріз на пальці. Вона нарешті наважилася розлучитися з чоловіком, але карантин зробив цей процес важким та головне нескінечним. Ганна задумливо цмокнула язиком: 

      — І Люська цілий день ниє, випускний вже офіційно скасували.

    Проте подруга слухала якось знехотя й перебила її посеред речення.

     — А в мене Санта Барбара продовжується, сьогодні заїде, з роботи забере, — зі слухавки пробився ще один  ковток.

   Ганна витягла з піни останню тарілку.

     — І що? Далі буде?

     — Не знаю, автослюсар вважай, руки брудні, але гуляємо кожен день.

    Ганна позіхнула, життя її подруги зробилося цікавим та динамічним. Сама Ганна не уявляла нового чоловіка у своєму житті, з цим би впоратися. Вчора свекруха дві години телефоном псувала мозок, треба її зовсім заблокувати. 

    Стрілки годинника показали пів на одинадцяту. Пухкенька заспана Люся прочапала босоніж до ванної кімнати. Вона відкинула з обличчя своє темне кучеряве волосся й потерла очі:

     — Я їсти хочу, зроби щось. І пити.

    Жінка відклала телефон та зазирнула у холодильник. Нудне життя зовсім не дратувало, аби ще звіт вчасно закінчити, взагалі добре буде.

    Заяву на розлучення Ганна відіслала ще десять місяців тому. З чоловіком вони прожили сімнадцять років і зараз, мабуть, жили б, якби не поліція.

    Вона вшелепалася в цей шлюб, коли їй було двадцять п’ять. В її квартирі з'явився нахаба, який ніде не працював, а ще його ненормальна мамаша постійно лізла усюди. Потім народилася Люся, потім вона сплачувала кредит за квартиру, потім… Коли батьки та друзі вмовляли Ганну покинути чоловіка, вона стійко відмовчувалася, як пояснити, що жаліла цього покидька. Може і він був би інакшим, якби не така родина.

   Те, що набридло у книжках та розповідях, в реальному житті виявилося справжнім кошмаром. Дід чоловіка Ганни служив в органах ще за Сталіна. Його донька успадкувала від нього багато. У її спальні накопичився справжній архів, там вона збирала та зберігала інформацію про всіх, кого тільки знала. На роботі цю жінку реально боялися. 

    Ганна пам'ятала, як гидко засмоктало десь у шлунку, коли вони сиділи у свекрухи й та розмірковувала, дивлячись у вікно:

     — Гарно як, особливо зараз, дерево майже повністю жовте.

     — Так, гарно.

     — Як гадаєш, задарма нам дісталося? 

    Ганна ніколи про це не думала. Їй здавалося, що у великій квартирі в самому центрі Києва, родичі оселилися ще після війни. Тоді масивів не було і багатьом давали житло у центрі.

     — По шиї давали. Батько мій розумним був, писати вмів добре.

    Свекруха задоволено сьорбнула чай з синьої філіжанки.

                                          ***

    Того дня Ганна нікого не чекала, Люся у школі, чоловік другий тиждень сидів на дачі. У двері постукали, жінка подивилася у вічко та побачила трьох чоловіків, вони були у звичайному одязі, але назвалися поліціянтами. Ганну це не здивувало, хлопець, що жив нагорі, раз у раз шурубурив і сусідка частенько викликала наряд.

    Вона відчинила двері, ордер на обшук розплився перед очима, руки тремтіли. Ганна ніяк не могла зрозуміти, що трапилося і як це пов'язано із нею. Згодом виявилося, що її чоловік займався бог-зна-чим. Вона знала, що її ледар проводив у соціальних мережах багато часу, це дратувало, але вона навіть уявити не могла, що він працював на якусь брудну російську організацію. Негідник агітував, писав коментарі, збирав приватні дані та виявляв незадоволених. Судячи з усього, робив він це ще й безоплатно, з ідеологічних міркувань, так би мовити.

     Ганна вкрай розлютилася на чоловіка, на життя, на долю, на цих поліціянтів та на весь світ, а потім злякалася. Такий сором, а якщо до Люськіної школи дійде?

     Наступного дня вона знайшла адвоката та замовила належну заяву до суду.