16 - Натхнення

Більше години сиджу перед пустим екраном. Вже разів з десять намагалася розпочати новий розділ… але на другому реченні все глухне.

Це вона? Творча криза?

Звісно, ​​даються взнаки хвилювання цього дня. Підписання договору, від'їзд Маріоса, мої внутрішні прозріння. Але ж я професіонал!

Тому маю зібратися з думками і, як заповідали майстри, – "жодного дня без рядка".

Розминаю шию та потилицю, переглядаю свої блокноти з нотатками, потім роблю дихальні практики, медитую, бужу уяву словесними іграми. Знову підходжу до клавіатури – і нічого.

Ні, так справа не піде…

Чого не вистачає моїй примхливій музі? Нових вражень? Чи, навпаки, довгого сну? Мабуть, спробую лягти раніше – вирішую. А завтра зі свіжою головою…

Додумати я не встигаю – за вікном лунає низький гуркіт.

Незвичний звук наростає, наближається, тримається на одній ноті, десь дуже близько, і різко обривається.

Виглядаю у вікно.

Мотоцикл? Несподівано.

У нас дуже тихий район, переважно пенсіонери… і я.

Слідкую за кожним рухом незнайомця.

Ой леле!

Оце так видіння для натхнення… Водій легко перекидає ногу через мотоцикл і випрямляється. Високий. І у чудовій формі – зауважую, затамувавши подих. Шкіряна куртка розстебнута на грудях, але обтягує м’язистий по-чоловічому вузький таз.

Такий герой мені підійшов би для роману…

Цікаво, до кого це він?

Чоловік стоїть до мене спиною і повільно відстібає шолом, пригладжує волосся, що збилося, знімає рукавички. А я намагаюся вмовити себе, що не в казці. І приїхав цей брутальний чолов’яга не для того, аби відвезти мою тремтливу романтичну душу у захід сонця.

Чи все ж таки?..

Руслан… най би його рукописами завалило, Альбертович! Розвертається і киває, помітивши мене у вікні.

Відскакую за фіранку і закриваю очі. Ритм серця швидко прискорюється. А всі мої вольові рішення забути цього самовпевненого нахабу кудись випаровуються.

Забудеш тут… Якщо він вже надвимогливо стукає у мої двері.

Ох! А я ж… Я ж натягла фірмову “письменницьку” піжаму! У якій створила перший роман у рідкісні перерви між жалінням себе та істериками.

Піжама ця у мене тепер як щасливий талісман – сірий, геть кошлатий, з віддутими колінами і великою кишенею-кенгурушкою. У яку, до речі, дуже зручно пхати купу серветок, огризків та клаптиків паперу.

Це диво я дістаю у найскладніших літературних випадках, ось як сьогодні…

Тим часом стукіт у двері доповнюється гуркотом низького, нахабного чоловічого голосу, від якого тілом біжать дурні мурашки.

– Тетяно, ти вдома, я бачив. Відкривай!

– Що? Ні… я… Я зайнята!

Неслухняними руками скидаю розтягнутий трикотаж, запинаюся об ніжку стільця і ​​мало не падаю. Ще з півхвилини судомно перериваю одяг, який зняла з сушарки, але не встигла прибрати у шафу.

– Яно Кін! – продовжує гупати у дерев’яні і не надто міцні двері. – Ти обіцяла, що ми відсвяткуємо наш договір.

Боже поможи!

За низькими, вібруючими нотками в його голосі я розумію, що Савелін втрачає терпіння. Ще трохи, і він вдереться в будинок. А я микаюся по кімнаті в самому спідньому…

Просто супер!

Тепер на мені немає навіть моторошної піжами, тільки бавовняні трусики.

– Може перенесемо? – благаю я. – На завтра? Сьогодні в мене зовсім не той… настрій!

Плутаючись у горловині, натягую пісочний топ. Чудово. Ще б низ прикрити…

Їй-богу! Навіщо на цій спідниці стільки ґудзиків?

– Тетяно Віталіївно! Як твій видавець, я вимагаю, щоб ти негайно…

Клацаю замком, відчиняючи багатостраждальні двері. І ми застигаємо, з хвилину роздивляючись один одного.

Ніколи не бачила Савеліна у одязі такого стилю. Звично напрасований і по-діловому строгий, зараз він просто втілення «поганого хлопця».

Потерті джинси, проста сіра футболка, а зазвичай пригладжене волосся напрочуд стильно стирчить, надаючи вимогливому босу вигляд бунтівного шибайголови.

Темні очі неспішно спускаються від мого розпатланого пучка волосся вниз: до тісного після прання топіка, смужки нічим не закритого живота. Його погляд зупиняється на моїй довгій спідниці. Ґудзики на ній пришиті від пояса аж ген до краю. Застібнути всі, щоправда, я не встигла – лише до коліна.

– О, ну тепер я трохи впізнаю свою колишню помічницю! – гмикає та киває на світлу тканину, по якій розсипалися жовто-гарячі трояндочки.

Закочую очі.

От халепа! Навіщо я взагалі її купила?

Адже спідниця, і справді, дуже схожа на те, що я носила кілька років тому. Такий собі легкий привіт з юних років. Коли я була ще мрійливо та наївно закохана в життя, свою роботу та одного безсоромного боса.

Зараз випроваджу Савеліна і засуну це ганчір'я подалі в шафу.

Руслан, нарешті, закінчує уважний огляд мене, гмикає і чомусь киває. Потім швидко оглядає передпокій, кидає погляд за мою спину.

– Затишно, наступного разу все покажеш. Де твій телефон?

– Що, пробач?

– Телефон, кажу, візьми, – наказує спокійно і впевнено, – зовсім як за часів шефства наді мною.

І я слухняно обертаюся, бачу свій гаджет на куточку стола, роблю кілька кроків до нього і навіть беру до рук…

Але тут мої мізки встають на місце і вмикаються на повну потужність.

А якого бевзя, власне, він тут розпоряджається?

Руслан помічає мою затримку і рішуче крокує назустріч. Перехоплює телефон і, стискаючи мою руку,підштовхує до виходу.

Господи, скільки у нього натиску та нахабства!

– Ключі? А все, знайшов! Взувайся, – підчіпляє з гачка біля дверей зв'язку. – Замок у тебе зачиняється?

– Верхній так… Але… – я знову гублюся від його невимушено-впевненої аури.

– На плиті нічого не згорить?

– Ем-м… ні…

– Швидше, Таню. Я обіцяв, що ми приїдемо до темноти. У Михайла Петровича режим. Він рано лягає.

– Михайла… Кого?

– Петровича. Сімдесят три людини, Тань. Вперед-вперед… – підступає до мене зі спини. – Допомогти взутися?